Муміфікація існувала в багатьох культурах і далеко не завжди була пов’язана з підготовкою до потойбічного життя. Історія австрійського священника Франца Ксавера Сідлера фон Розенегга, тіло якого збереглося в муміфікованому стані, демонструє, наскільки різними могли бути способи та мотиви посмертного збереження останків.
Священник помер у другій половині XVIII століття. Його тіло лежить у скляній труні в крипті церкви. Дослідники вважають, що для муміфікації черевну порожнину наповнили деревною стружкою, сухою тканиною та гілочками, які мали поглинати рідини. Матеріали вводили через пряму кишку, не розкриваючи живота. Імовірно, тіло готували до транспортування або тривалого прощання з померлим, однак точна причина невідома.
Мумії можуть утворюватися й без втручання людини. За певних умов — наприклад, у холоді, сухому середовищі або за нестачі кисню — розкладання сповільнюється, і м’які тканини зберігаються протягом століть. Відомі приклади — 5300-річний Етці, знайдений у льодовиках Альп, болотяні тіла Північної Європи та так звані соляні люди з іранської шахти Чехрабад. В останньому випадку висока концентрація солі зневоднила тканини загиблих шахтарів і перешкодила розкладанню.
Водночас у різних суспільствах практикували навмисну муміфікацію. Народ Änga в Папуа-Новій Гвінеї традиційно зберігав тіла померлих за допомогою копчення над відкритим вогнем. Процес міг тривати близько трьох місяців. Такий обряд допомагав підтримувати зв’язок із предками, які, за віруваннями громади, продовжували наглядати за близькими.
В Японії деякі буддійські монахи практикували самуміфікацію, прагнучи досягти особливого духовного стану. Їх називали сокусінбуцу — «живими Буддами». Ритуал передбачав усамітнення, суворі обмеження в харчуванні та перебування в закритій гробниці. Практика тривала до кінця XIX століття, коли японська влада її заборонила.
У християнській традиції збереження тіл також мало релігійне значення. Якщо тіло людини, яку вважали святою, довго не розкладалося, це могли сприймати як ознаку божественного втручання. Деякі такі останки ставали об’єктами особливого вшанування.
Ідея збереження тіла не зникла й у сучасному світі. Релігійна група Summum, заснована у США в 1975 році, пропонує послуги муміфікації, пов’язуючи їх із вірою в подорож душі після смерті та можливість майбутнього клонування.
Схожі мотиви можна побачити й у кріоніці — технології глибокого охолодження тіла після юридично встановленої смерті. Її прихильники сподіваються, що в майбутньому наука зможе відновити життєві функції, вилікувати хвороби та повернути людину до життя. Водночас кріоніка залишається експериментальною концепцією, а можливість такого відновлення не доведена.
Історія муміфікації свідчить, що прагнення зберегти тіло після смерті виникало в різних культурах і з різних причин — від релігійних переконань і вшанування предків до практичної потреби транспортувати останки. За сучасними технологіями збереження також стоїть давнє людське бажання подолати остаточність смерті.