120 років РАДІО: винахід, який докорінно змінив світ

За день до Перемоги, 7 травня 1945 року, в СРСР з нагоди 50-річчя винайдення О.С. Поповим «бездротового телеграфу» уперше відзначали День радіо. … У численних рейтингових списках найвидатніших особисто­стей XX століття чільне місце посідає італієць Гульєльмо Марконі як «батько радіо». Протистоянню цих імен уже цілий вік. То хто ж перший став володарем ефіру?

Таке в історії науки й техніки буває досить часто: на одному й тому ж проміжку часу певна прогресивна ідея «оволодіває масами» вчених і ви­нахідників. У 90-х роках XIX ст. вже понад шість мільйонів кілометрів те­леграфних дротів обплутали простори розвинених країн світу; прокладе­ний по дну Атлантичного океану кабель з’єднав Європу з Америкою. Але «крапкам-тире» азбуки Морзе і телефонії ставало все тісніше в мідних обіймах проводів. Вони рвалися у безмежжя ефірного простору.

Одним з перших ідею про застосування відкритих Г. Герцем електро­магнітних хвиль для бездротового зв’язку висловив американський вчений Е. Томсон у 1889 р. Наступного року редакція петербурзького наукового журналу «Электричество» у примітці до статті російського вченого О.Д. Хвольсона про дослідження Г. Герца вмістила виноску з міркуваннями щодо можливості подібного застосування. Постійно зростаючі вимоги роз­витку техніки квапили вчених. У 1892 р. англійський фізик У. Крукс подає детальний опис можливості спілкування двох людей через простір за допо­моги апаратів, що взаємно настроюються. Київський студент В. Добровольський того ж року надсилає до редакції вже згаданого журналу «Электричество» статтю, де, описуючи один з пристроїв, намагається теоретично обгрунтувати можливість телеграфії без дротів.

Але від найсміливішої ідеї до її реалізації нерідко досить значна відстань. Хоча радіо пройшло цю відстань за досить короткий час. Найвагоміші прак­тичні кроки на останньому відрізку цього шляху зробили словак Н.Тесла, француз Е.Бранлі, швед Т.Розеншольд, італієць П.Кальцеккі-Онесті, англієць О.Лоджі… Вони, хоч і багато що удосконалили, проте не створили найголовнішого — комплексного приймача сигналів. А саме це було вирішальною ланкою, якої не вистачало, аби ефір наповнився звуками. Першим цю наукову й технічну вершину здолав Олександр Степанович Попов.

25 квітня (7 травня) 1895 р. у Петербурзі проходило чергове, 151 засідан­ня фізичного відділення Російського фізико-хімічного товариства. Зага­лом, пересічна подія… Якби не третє питання порядку денного: повідомлен­ня викладача Кронштадтського мінного офіцерського класу О.С. Попова «Про відношення металевих порошків до електричних коливань». До­повідач не просто виклав присутнім свої думки, а й продемонстрував у дії сконструйований ним апарат, у якому електромагнітні хвилі, що виходили з когерера-вібратора, на відстані кількох метрів приводили в дію електрич­ний дзвоник. Ця система і вважається винаходом пристрою радіосигналізації — найпростішого різновиду радіозв’язку, або коротко — радіо.

За висловом відомого вченого-фізика, історика науки Л. Мандельштама, «справжнім винахідником можна вважати того, хто дав ідеї конкретне втілення … після чиїх робіт не залишається сумніву в тому, що поставлена практична мета досягнута». Це в повній мірі стосується роботи О.С. Попо­ва, бо саме він вперше дав технічне вирішення, цілком придатне для прак­тичного здійснення радіозв’язку. Проте, важливе питання, що неодмінно постає вже протягом століття: якого типу пристрій винайшов О.С. Попов — приймач чи систему радіосигналізації? Безумовно, приймач, здатний реєструвати сигнали телеграфного коду, а не лише фіксувати природні еле­ктромагнітні коливання (наприклад, грозові розряди). Подібний приймач не можна винайти у відриві від взаємодії з передавальним пристроєм і відповідними антенами. Отже, О.С. Попов створив і систему радіосигналізації. Між тим, деякі «доброзичливці» від науки приписують Попову винайдення не радіо, а «грозовідмітника». Однак відомо, що, крім проде­монстрованого 25 квітня (7 травня) 1895 р. приладу, О.С. Попов створив тоді ж інший пристрій, який використовувався для метеорологічних цілей. Стосовно такого застосування приладу вчений виступив з доповіддю на­прикінці квітня того ж 1895 р. на об’єднаному зібранні метеорологічної комісії Географічного товариства і членів Головної фізичної обсерваторії.

А тепер — про трагедію вченого й винахідника О.С. Попова. На своє відкриття радіо він не взяв патенту (хоча пріоритетність у часі винаходу засвідчує й опубліковане вже через 5 днів у газеті «Кронштадтский вестник» повідомлення про виступ вченого на пам’ятному засіданні Російсько­го фізико-хімічного товариства і детальний опис схеми приладу, вміщений у січневому номері за 1896 р. наукового «Журнала Российского физико-химического общества»). Чому ж так сталося щодо офіційного закріплення за російським вченим пріоритету винайдення радіо? Згадаймо, що О.С. Попов був викладачем (нехай і цивільною особою) провідного військового на­вчального закладу — Кронштадтського мінного офіцерського класу. І ви­сокі військово-морські чини імперії, ознайомившись з успішними дослідженнями вченого, однозначно попередили його про необхідність су­ворого дотримання таємниці винаходу й подальших удосконалень моделі радіозв’язку. Тож О.С. Попов не поспішав до Департаменту торгівлі і про­мисловості Міністерства фінансів, який відав патентною справою в Росії, а спершу все досить відверто виклав на тому пам’ятному засіданні фізичного відділення Російського фізико-хімічного товариства, очікуючи оцінки своїх колег-учених. Фактично, відмовляючись від будь-яких привілеїв, які до того ж обіцяли у подальшому щедрі матеріальні статки, О.С. Попов де­що пізніше сформулював своє кредо: «Якщо ми залюбки користуємося пе­ревагами від чужих винаходів, то ми повинні радіти долі прислужитися й іншим своїм винаходом, і зробити це великодушно й безкорисливо».

Адже так діяли і вчені, яких особливо шанував Попов — Фарадей, Генрі, Ленц, Якобі, Герц. Жоден з них не був володарем патентів на свої відкриття. Так думав великий учений з берегів Балтики…

Досліди Гульєльмо Марконі

… І зовсім по-іншому діяв підприємливий студент з берегів Середземно­го моря італієць Гульєльмо Марконі. Свої перші досліди з бездротовим зв’язком він провів у 1895 р. у родинному маєтку на віллі «Грифон» поблизу   Болоньї.    Використовуючи   теоретичні   розробки   свого   вчителя, італійського вченого Августо Риги, цей 22-річний вільний слухач Болонсь­кого університету на змонтованій власноруч апаратурі відтворював досліди Г.Герца по виявленню електромагнітних коливань. Таким чином, поступо­во віддаляючи приймач від джерела сигналів, він домігся помітних успіхів. Проте тоді в його рідній Італії не виявили належної уваги до досліджень мо­лодого співвітчизника. Використовуючи родинні зв’язки, Гульєльмо їде шукати щастя до Великобританії. Він розумів, що без патронату впливових у науково-технічному світі туманного Альбіону осіб не обійтися. Г.Марконі вдається успішно продемонструвати в дії свій прилад телеграфування на відстань без дротів головному інженеру урядових телеграфів Великобри­танії Вільяму Прису. Цей високопоставлений чиновник, який раніше не розумів значення електромагнітних хвиль, стає їх палким прибічником, всіляко агітуючи за прилад Марконі. А тут ще й газети зчиняють ней­мовірний галас навколо «нового способу передачі сигналів». Доходять ці повідомлення й до Попова у Кронштадт, але без будь-яких конкретних описів приладу італійця. Бо, на відміну від росіянина, Г.Марконі, подавши 2 червня 1896 р. до Лондонського патентного бюро заявку на свій винахід, суворо зберігає таємницю конструкції приладу до моменту одержання патенту.

Паралельно на різних кінцях Європи йде нелегальне змагання двох ви­нахідників щодо розширення зони дії бездротового телеграфу. Причому і Попов, і Марконі свої досліди здійснюють в умовах водної акваторії: пер­ший — у Кронштадтській гавані, другий — на Бристольському каналі. Та­кий збіг об’єктів не випадковий. Вже йшлося про пильну (аж занадто!) ува­гу російського військово-морського відомства до бездротового телеграфу викладача мінного класу. Аналогічний прилад заїжджого італійця одразу зацікавив і військові чини «володарки морів». Але ж якими нерівними бу­ли умови того заочного співзмагання! Коли О.С. Попову з великими труд­нощами вдалося «вибити» у своїх «опікунів» 300 рублів на досліди, то Управління пошт і телеграфів Великобританії, виконуючи вказівку В.Приса, надало у розпорядження Г.Марконі всі необхідні кошти й технічні ре­сурси. Тож коли О.С. Попов на саморобній апаратурі спочатку підкорив відстань до 600 метрів, то сигнали приладу Г.Марконі, в якому вже було чи­мало деталей, виготовлених на кращих європейських заводах, долали аж 12 кілометрів! Правда, невдовзі й досліди О.С. Попова дали змогу наблизи­тися до цієї відстані.

Лише 4 червня 1897 р. у Лондонському королівському інституті відбула­ся  офіційна  презентація приладів  Г.Марконі.  Одержавши  на той  час англійський патент № 12039 на «Удосконалення передачі електричних імпульсів і сигналів в апаратурі щодо цього», італієць нарешті розкриває «секрет» свого винаходу. І що ж?.. Прилад дивовижно нагадує апарат, про­демонстрований О.С. Поповим ще весною 1895 р. і згодом описаний в «Журнале Российского физико-химического общества»: подібна схема, знайома трубка з металевими ошурками, молоточок від електродзвінка… Що це — геніальний чи випадковий збіг? Чи може…

Ім’я російського винахідника О.С. Попова жодного разу не пролунало того вечора під склепінням Лондонського королівського інституту. А між тим, англійські та європейські газети миттєво оповістили світ про новий успіх бездротової сигналізації, оголосивши Г. Марконі «володарем невиди­мих хвиль». Тепер і його батьківщина Італія палко вітає свою знаменитого співвітчизника, сам король Умберто удостоює винахідника рукостискання. Ще уважніше ставляться до нього високі чини британського та італійсько­го флотів: адже назріває справжня революція в управлінні кораблями.

Чорноморські досліди Попова

Окрім безсмертних, відомих всьому світу ратних подвигів, Севастополь і Чорноморський флот прославили себе значним внеском у розвиток вітчизняної науки і техніки. Чорноморський флот свого часу був свідком визначної події не тільки в історії флоту кінця XIX століття, а й світової техніки. Йдеться про встановлення у Севастополі регулярного радіозв’язку між бойовими кораблями І впровадження радіо як штатного засобу зв’язку в російському військово-морському флоті.

Цю сторінку вітчизняного радіо вивчав член Вченої ради Центрального музею імені О.С. Попова Н.Луньов. Він, зокрема, встановив: перші свої досліди у використанні радіо для зв’язку між кораблями Олександр Степа­нович Попов проводив у Балтиці в 1898 році на кораблях навчально-мінного загону «Африка» і «Европа». Ці досліди хоч і були дуже важливими, але мали обмежений характер як за програмою, так і за обсягом виконаних робіт. Основні ж випробування винайдених ним пристроїв і встановлення регулярного радіозв’язку між бойовими кораблями О.С. Попов здійснив на головній базі Чорноморського флоту.

До Севастополя на маневри, які почалися 25 серпня 1899 року, О.С. По­пов приїхав у супроводі свого найближчого помічника П. М. Рибкіна, перших радистів лейтенанта Є.В. Колбас’єва і солдатів Кронштадтської фортеці Назаренка та Єрмоленка. Вони встановили три радіостанції на броненосцях «Георгий Победоносец», «Три святителя» і мінному крейсері «Капитан Сакен». На триденних маневрах флоту ці кораблі підтримували між собою надійний радіотелеграфний зв’язок на відстані понад 17 кіло­метрів, котрий стабільно працював як на стоянці у базі, так і в поході. Робо­тами на Чорноморському флоті закінчився період дослідів телеграфування без проводів за способом О.С. Попова і почалося експлуатаційне впровад­ження цього виду зв’язку на флотах. Саме чорноморські досліди О.С. Попо­ва, а також бездоганна робота лінії радіозв’язку Гогланд-Кутсало остаточно визначили долю безпровідного телеграфу. У березні 1900 року радіо було затверджено як штатний засіб зв’язку військово-морських флотів Росії.

Влітку 1901 року О.С. Попов знову приїхав до Севастополя, де керував встановленням радіостанцій на кораблях Чорноморського флоту, особисто беручи участь у виборі місць їх монтажу та настроюванні.

Першими кораблями Чорноморського флоту, які одержали постійні радіостанції, що діяли на відстані до 150 кілометрів, були броненосці «Геор­гий Победоносец», «Ростислав», «Двенадцать апостолов», «Екатерина Вторая» і мінний крейсер «Капитан Сакен». Для всебічного вивчення радіозв’язку станції були встановлені також на навчальному судні «Прут», міноносцях №268 і №263 і кораблях Російського пароплавного товариства «Новороссийск» та «Олег».

Радіостанції встановили в прибережній зоні. Але вони не були стаціонарними і переносилися в різні місця південної та північної частин міста.

Основна берегова радіостанція була змонтована біля колишньої пристрілювальної мінної станції у Кіленбалці. Характерно, що місце для неї було вибране настільки вдало, що з того часу, тобто з 1901 року, радіос­танції тут працювали весь час, включаючи і період оборони Севастополя у 1941-1942 рр. Робота радіостанцій випробовувалася з Херсонеського маяка, з Мічманського бульвару та різних місць Північної сторони: Нижнього Інкерманського маяка, Мекензієвих гір і, як твердить багато істориків, з Радіогірки Північної сторони. У радіозв’язку брав участь також корабель «Три святителя», що стояв у Південній бухті.

На берегових радіостанціях навчали радистів для флоту. Для цього була створена спеціальна школа, інструкторів для якої особисто підготував О.С. Попов.

Важливі і цікаві роботи проводилися у Севастополі з радіокерування. Дослідження вчених показують, що Росія на початку розвитку радіотехніки не відставала від інших країн в радіокеруванні і що його колискою, як і са­мого радіо, є військово-морський флот.

Вперше в Росії можливість практичного використання радіохвиль для дистанційного керування рухомими об’єктами почав досліджувати видат­ний фізик, професор Харківського і Одеського університетів М.Д. Пильчиков. У березні і жовтні 1898 року на публічних лекціях він демонстрував досліди з радіокерування. В одному з них об’єкт керування був у садовому басейні. Вчений розробив спеціальний пристрій — «протектор», у нашому теперішньому розумінні — електричний фільтр, який виділяв сигнали ке­рування, фільтруючи їх від сигналів-перешкод. Роботою М.Д. Пильчикова зацікавилося Морське міністерство, і в 1902 році було виділено кошти на проведення дослідів на морі. З 31 серпня до 4 вересня 1903 року в районі Херсонського мису проходили випробування запропонованого М.Д. Пильчиковим пристрою. Сигнали управління посилалися переда­вальною радіостанцією з Херсонеського маяка, а приймалися приладами винахідника, встановленими на транспорті «Днестр». На радіопередавачеві Херсонеського маяка була встановлена спіраль, що давала іскру 45 санти­метрів, камертонний переривник забезпечував збудження коливань потрібної частоти. На приймальній радіостанції «Днестра» фільтро-резонансна система «протектор» виділяла ці коливання. Досліди пройшли успішно. Нормальна робота забезпечувалася на відстані 60 миль. Головний командир флоту і портів Чорного моря відзначав у звіті Морському технічному комітету велику користь приладів Пильчикова.

Попов чи Марконі?

Здавалося б, досить вагомими були результати випробувань і практич­ного запровадження радіозв’язку О.С. Попова, перш за все, у морському флоті. Але така вже російська традиція: де до справи долучається оборонне відомство, там неодмінним супутником стає режим військової таємниці.

Г.Марконі ж вдавалося уміло обходити подібні рогатки втаємничення результатів своїх відкриттів. Натомість, він щосили пропагував свої досяг­нення. Звичайно ж, і слівцем не згадуючи про здобутки вчених і ви­нахідників з інших країн, перш за все свого російського колеги.

Гірко про все це було читати О.С. Попову в зарубіжній пресі. А тут ще «масла у вогонь» додали й вітчизняні видання «Петербургская газета» та «Новое время», які начебто і співчували співвітчизнику, але водночас дорікали йому за «надмірну скромність», через яку, мовляв, Росія втратила пріоритет на винахід радіозв’язку. Та хіба могли вони знати про те табу, яке наклало імперське військово-морське відомство на поширення ним, Поповим, будь-якої інформації про ефірний радіотелеграф? Але виклик кинуто, і на нього треба було гідно відповісти. Тож Попов пише великого листа до газети «Новое время», де перераховує всі свої досліди й публікації про ви­найдення радіо, починаючи з весни 1895 р. Не обминає він своєю увагою і суперника-італійця: «Виявилося, що приймач Марконі за своїми складови­ми частинами однаковий з моїм приладом…» І ще: «На завершення кілька слів з приводу «відкриття» (так і подано у листі слово «відкриття» — влапках! — прим. автора). Заслуга відкриття явищ, застосованих Марконі, належить Герцу і Бранлі. Потім іде цілий ряд пропозицій, розпочатих Мінчиним, Лоджем і багатьма після них, у тому числі і мною». Водночас, віддаючи на­лежне енергійності молодого італійця по просуванню справи бездротового телеграфу, О.С. Попов додає: «А Марконі першим насмілився стати на практичний грунт…» Щедрий аванс!

Немовби підтверджуючи наведені слова О.С. Попова, Гульєльмо Мар­коні після одержання англійського патенту розвиває бурхливу комерційну діяльність щодо використання винаходу. Він стає головним засновником британської Акціонерної компанії бездротового телеграфу й сигналізації. І то лише перший крок до головної мети — реалізації амбіційних задумів що­до всесвітнього поширення радіоапаратів «Товариства Марконі». Проте, все виявляється значно складнішим, аніж вимріяне ним всесвітнє моно­польне панування в ефірі. Спроби Г.Марконі одержати патенти в інших країнах наштовхуються на опір місцевих підприємців, які й собі не проти відкусити ласого шматка від величезного пирога новітньої технології. При цьому вчені-експерти Німеччини, Франції, США, Росії нагадують настир­ливому італійцю, що у нього був попередник — О.С. Попов…

Не вийшло з багатьма зарубіжними патентами — можна іншими діями в черговий раз привернути до себе увагу. 27 березня 1899 р. Г.Марконі здійснює першу бездротову передачу сигналів через Ла-Манш. У грудні 1901 р. невгамовний італієць домігся визначного досягнення: по ефіру було передано сигнал з трьох крапок (літера «С» у азбуці Морзе) через Атлан­тичний океан, на відстань 3700 кілометрів! Відтоді радіо нарекли одним із символів XX століття. А «підкорення» США стає для Г.Марконі за­повітною мрією. Протягом свого життя він майже 80 (!) разів перетинає Ат­лантичний океан, наполегливо утверджуючи свою справу в Новому світі.

Незважаючи на всю несхожість доль О.С. Попова і Г.Марконі, є у біо­графії кожного з них дуже подібні сторінки, які уславили їхні імена, а вод­ночас і їхнє дітище — радіо.

Хоча й були суттєві відмінності — перш за все щодо фінансування дослідів. Якщо Марконі не міг скаржитися на нестачу коштів, то Попов постійно відчував серйозні фінансові труднощі. Так, коли він у 1897 році звернувся за позикою до Морського відомства Росії, прохаючи 1000 рублів, то міністр відхилив його подання: не варто, мовляв, викидати гроші на такі дурниці.

Проте, саме ці «дурниці» через два роки зробили Російському флоту не­оціненну послугу, фактично врятувавши його честь. 13 листопада 1899 р. з Кронштадта вирушив у навколосвітнє плавання величезний броненосець «Генерал-адмірал Апраксін» — останнє слово військової техніки, як писала тогочасна преса. А наступного дня це «диво техніки» уже лежало з розпоро­тим дном па скелях поблизу острова Гогланд у Фінській затоці. То був скандал на увесь світ! Броненосець треба було врятувати за будь-яку ціну. А для цього, перш за все, потрібно налагодити зв’язок з кораблем, найкраще — за допомогою бездротового телеграфу. Ось тоді міністр став «щедрим», асигнувавши Попову і Рибкіну 10000 рублів. Проте ця щедрість пояснюва­лася простим розрахунком: прокладання телеграфного кабелю з Кронштад­та на острів Гогланд коштувало б у кілька разів дорожче й тривало б досить довго. Тож «телеграф без дротів» виявився кращим!

Ця перша радіотелеграфна лінія була готова 1 лютого 1900 року і мож­на було налагодити зв’язок з броненосцем. Але керівник рятувальної екс­педиції капітан Залевський розпорядився припинити роботи. Річ у тім, що через півтора тижні був День ангела у Великої княгині, і Залевський наказав, щоб перша радіограма була вітальною телеграмою августійшій іменинниці. Що ж, в умовах царської Росії (а пізніше подібне нерідко практикувала й радянська партійно-номенклатурна бюрократія) це було важливіше, аніж рятування величезного броненосця з численним екіпажем.

Сталося інакше. 10 лютого Рибкін ретельно підготував апаратуру і вже готовий був до передачі «височайшої» телеграми, коли в навушниках про­лунав тріск сигналів: «Передає Попов…» Рибкін почав записувати крапки й тире азбуки Морзе: «… Капітану криголама «Єрмак». Неподалік Лавансаарі відірвалася крижина з рибалками. Негайно надайте допомогу. Підпис: адмірал Авелан». Передаючи цю телеграму, Попов дуже ризикував: адже поздоровлень по радіо чекала сама Велика княгиня! Але завдяки цій теле­грамі «Єрмак» встиг прийти на допомогу рибалкам. «Телеграф без дротів» врятував життя людям!

Загалом же в ході цих двох операцій (успішне зняття з прибережних скель броненосця «Генерал-адмірал Апраксін» та допомога рибалкам) було передано майже 400 радіограм на відстань близько 50 кілометрів. Радіозв’язок почав служити людству

. «Зоряний час» радіоапаратури Г. Марконі настав у квітні 1912 р., коли в Атлантиці сталася трагедія теплоходом «Титанік». Першою сигнали про нещастя прийняла станція «Товариства Марконі» у Нью-Йорку. Працю­вав на ній «бездротовий оператор», виходець з Росії Давид Сарнов, який безперервно протягом трьох діб одержував радіограми з місця рятуваль­них робіт. Щоб не перешкоджати цьому радіообміну, президент СШЛ Тафт розпорядився припинити роботу усіх інших радіостанцій на амери­канському узбережжі. Газети світу (в першу чергу американські) одержу­вали від марконівської станції Д.Сарнова найсвіжіші новини про трагедію. В океанській пучині 14 квітня 1912 р. загинуло 1500 пасажирів. Але 705 людських життів було врятовано кораблями, які прибули на місце ка­тастрофи, одержавши радіограми по системі Марконі. Саме відтоді на всіх пасажирських (а згодом і торгових) суднах вводиться служба радіопорятунку «SOS», а  Г. Марконі одержав від преси черговий титул — морського рятівника.

Так, цей удачливий італієць отримав чимало гучних титулів і нагород. Але найпочесніша. безумовно, — Нобелівська премія, яку він разом із фізи­ком Ф.Брауном одержав у листопаді 1909 р. «за роботи по створенню без­дротового телеграфу».

А як же О.С. Попов? Його кандидатура Нобелівським комітетом не роз­глядалася. І не могла розглядатися, бо згідно задуму А.Нобеля, закріплено­му в Статуті Нобелівського фонду, ці премії мають слугувати грошовою підтримкою перспективним діючим вченим, які активно працюють у царині наукової і технічної творчості. А О.С. Попов помер 1 січня 1906 р. Присуд­ження ж Нобелівської премії Г.Марконі і Ф.Брауну в галузі радіотехніки було, по-перше, визнанням величезної ролі радіо в розвитку науки і його впливу на всі галузі технічного прогресу людства і, по-друге, того внеску, який зробили означені лауреати у розвиток радіо на його тогочасній (ста­ном на 1909 р.) стадії.

Проте, не обійдені були визнанням і заслуги О.С. Попова за життя. На Всесвітній виставці у Парижі 1900 року він був удостоєний Золотої медалі і Диплома. І вже ніяк не можна погодитися з міфом радянської пропаганди, що Олександр Степанович був таким собі «гнаним і голодним» від царату. Бо він одержав ордени Св. Анни і Св. Станіслава, срібну медаль на стрічці Св. Олександра Невського, став титулярним і надвірним радником, у 1905 р. був обраний директором Петербурзького електротехнічного інсти­туту. Ще російський самодержець Микола ІІ у своєму широковідомому на­казі від 31 січня 1900 р., виданому в зв’язку з успішним завершенням робіт по врятуванню броненосця «Апраксін», зазначав: «Государь імператор, з уваги до особливо корисної праці штатного викладача Морського Інженер­ного училища… надвірного радника Попова щодо застосування винайденого ним телеграфу без дротів… оголошус йому височайшу подяку».

Про цю подію російський цар пам’ятав і через півтора року. Тоді, влітку 1902 р., до Кронштадта прибув суперновітній італійський крейсер «Карло Альберто», на борту якого перебував молодий король Віктор-Еммануїл ІІІ.  На кораблі відбулася його зустріч з російським імператором Миколою ІІ. З-поміж членів екіпажу військового корабля йому представили єдиного цивільного Г.Марконі, який продемонстрував у дії свій «телеграф без дротів». Хоча російський цар і нагородив Марконі орденом Св. Анни, але від публічної похвали його апаратури все ж ухилився.

І саме на крейсері «Карло Альберто» відбулася єдина зустріч віч-на-віч двох великих підкорювачів ефіру О.С. Попова і Гульєльмо Марконі. Досте­менно не відомо, про що вони говорили. Хоча, зрозуміло, — про радіо. Навряд чи висловлював делікатний О.С. Попов якісь претензії своєму мо­лодшому і значно спритнішому колезі-супернику.

Через три з половиною роки після тієї зустрічі О.С. Попов помер. Г.Мар­коні пережив його на 31 рік. Російський винахідник пішов з життя тоді, ко­ли радіотехніка лише починала свій шлях. Г.Марконі жив у епоху вдоскона­лення радіо, коли в ньому на зміну іскрі, когереру і кристалу-детектору прийшла електронна лампа, були освоєні короткі й ультракороткі хвилі, з’явилося радіомовлення, телебачення та інші багатоманітні застосування радіо. Чимало з цих досягнень пов’язані з ім.`ям  Марконі та його фірмою. Коли О.С. Попов уже не міг нагадати про себе, Г.Марконі здійснював чис­ленні подорожі багатьма країнами світу, був членом різних міжнародних організацій, публікував свої виступи і спогади, йому присуджувалися почесні звання багатьма науковими закладами, організаціями і товариствами (про Нобелівську премію вже йшлося вище).

О.С. Попов не став комерсантом, він не створив своєї фірми, його бать­ківщина за царя була економічно слабкою державою. За спиною ж Г.Мар­коні стояла багатюща фірма з величезним штатом і світовою клієнтурою. Все це створило навколо імені Марконі ореол слави й пошани. І сталося те, що цілком могло відбутися за подібних умов: в історичній перспективі змішалося все, що належало до власне винайдення радіо, і те, що характери­зувало Г.Марконі як учасника і видатного діяча наступного прогресу радіотехніки.

Так, у жорстокому комерціалізованому світі, де будь-який винахід нерідко розглядається перш за все (і головнім чином) як товар, виявляється вже не так і важливо, хто винайшов, суттєвіше ж — хто зміг успішно «застовпити», тобто запатентувати і прибутково використати ви­нахід. А син італійця й ірландки Гульєльмо Марконі запатентував радіо першим — це факт. Але безперечно й інше: вдячна людська пам’ять віддає належне й першопрохідникові ефіру Олександру Степановичу Попову.

І. Мащенко, В.Сайко  Державний Університет Телекомунікацій