Здатність ходити на двох ногах людини пов’язали з еволюційними змінами колінного суглоба

Автори нового дослідження показали, що важливу роль у прямоходженні людини могли відіграти еволюційні зміни в крихітній колінній сесамоподібній кістці — фабеллі. Хоча такі кістки мають більшість приматів, вони часто відсутні у гомінідів — групи, до якої належать Homo sapiens, шимпанзе, горили, гібони та інші.  

Вчені з Королівського коледжу Лондона (Великобританія) проаналізували наявність бічної фабели, що тісно пов’язана з сухожиллями м’язів і капсулою суглоба, у 93 різних видів приматів. Дослідження, результати якого опубліковані в журналі Proceedings of the Royal Society B: Biological Sciences, показало: відмінний еволюційний шлях цієї невеликої кістки у людей та інших гомінідів сприяв змінам, які дозволили предкам людини освоїти прямоходіння. 

Дослідницька група виявила, що фабелла у людей має іншу структуру, а також не у всіх. Розташована за коліном і вбудована у зв’язки та сухожилля крихітна кістка вдвічі частіше зустрічається у пацієнтів з остеоартритом колінного суглоба, зазначили вчені.

«Незважаючи на роки досліджень, причини, через які фабелла присутня в одних особин і відсутня в інших, як і раніше, невідомі», — наголосили автори наукової роботи. 

Щоб детальніше вивчити три сесамоподібні кістки у коліні, вчені звернулися до статистичних моделей, опублікованих за останні 100 років. Результати показали, що у приматів, за рідкісними винятками, фабели майже завжди розвиваються парами. У гомінідів, судячи з усього, розвиток цієї колінної кістки пішов іншим шляхом. 

Автори дослідження дійшли висновку, що бічна фабелла у предків людини з часом почала використовуватися для прямоходіння. Однак, щоб підтвердити ці висновки, будуть потрібні подальші дослідження. 

«Використання цієї кістки по-новому могло допомогти австралопітекам перейти від ходьби рачки до ходьби у вертикальному положенні», — написали вчені.

Їх дослідження відкриває нові можливості для вивчення еволюції постави та пересування у гомінідів, а також наголошує на важливості, здавалося б, незначних анатомічних структур у розвитку ключових адаптацій в еволюційній історії людини.