Вчені з’ясували, у якому віці ризик загибелі держави найбільш вірогідний

З віком здоров’я людини, як відомо, погіршується, що, зрештою, може призвести до смерті. Міжнародна команда вчених дійшла висновку, що щось схоже може відбуватися із суспільством, навіть із цілими суспільствами. Дослідники визначили найнебезпечніший вік держави, коли вона ризикує зникнути з карти світу.

Відповідей питання, чому виникали, та був досить раптово руйнувалися багато великих імперії, чимало (від посух і землетрусів до тривалих воєн), і далеко ще не всі їх задовольняють істориків. Іноді для смерті держави, начебто, просто немає об’єктивних причин.

Чи існують якісь закономірності в динаміці руйнування імперій чи окремих суспільств і чи стають держави у певний момент уразливішими для колапсу? На ці питання спробували відповісти вчені з університетів Вагенінгенського (Нідерланди), Кембриджського, Ексетера (Великобританія) та штату Вашингтон (США). Висновки дослідників представлені у журналі PNAS.

«Ми схильні гострити увагу на зовнішніх факторах, таких як посуха та інші природні чи антропогенні катастрофи. Вони дійсно могли відігравати роль у загибелі суспільств та країн, але найчастіше це просто тригери, ефективні лише у поєднанні з внутрішньою динамікою тієї чи іншої держави», — поділився думкою професор з Університету штату Вашингтон Тім Колер, один із авторів дослідження.

Вчені проаналізували історію 324 давніх держав, яка охоплювала п’ять тисячоліть. Такий підхід зазвичай використовують для вивчення ризику смерті людей, що старіють, але нікому, на думку вчених, до них не спадало на думку точно так само розглянути ймовірність загибелі того чи іншого суспільства.

Відомо, що у випадку людини ризик смерті подвоюється приблизно кожні шість-сім років після дитинства. Оскільки цей експоненційний процес посилюється з віком, дуже мало людей доживає більш ніж до 100 років. Автори нової роботи показали, що у разі держав цей процес відбувається дещо інакше. Ризик їхньої загибелі різко зростає протягом перших двох століть після утворення, а потім вирівнюється, дозволяючи одним товариствам існувати набагато довше, ніж іншим.

Ця закономірність виявилася характерною для всього світу — від європейських суспільств епохи модерну до ранніх цивілізацій Північної та Південної Америки, а також китайських династій. Так, у давніх династій Піднебесної верхня межа тривалості життя становила близько 300 років протягом останніх двох тисячоліть.

Хоча сучасні суспільства сильно відрізняються від стародавніх, дослідники вважають, що немає підстав вважати, ніби перші будуть несприйнятливими до тих механізмів, які тисячоліттями приводили держави як до зростання, так і до занепаду. Адже ті процеси, що дестабілізували стародавні суспільства, — соціальна несправедливість, дефіцит, екстремальні кліматичні виклики — все ще можуть викликати невдоволення, а отже, спричиняти насильство й у наші дні.

Зазначимо, що у роботі критерієм загибелі держави встановили, наприклад, падіння тієї чи іншої династії. Це досить непрозорий критерій: наприклад, якщо прийняти його за основу, то в Англії в XVII столітті «держава гинула» кілька разів, що фактично не так (і таких прикладів чимало). Очевидно, автори взяли такий формальний критерій тому, що інакше для низки держав (Китай, Японія) випадків «загибелі» встановити не вдалося б.