У науці є відкриття, які змушують переписувати підручники. Одне з них щойно сталося — дослідники виявили ДНК, що збереглася у відкритому середовищі понад 200 тисяч років. Це суперечить усьому, що ми досі знали про молекули життя, адже вважалося, що без стабільного середовища — льоду, печер чи бурштину — генетичний матеріал руйнується за лічені тисячоліття.
Команда міжнародних вчених, очолювана археогенетиками з Університету Копенгагена, вивчала відкладення в африканському регіоні Олдувай. Саме там, у місцях, де мешкали перші представники роду Homo, дослідники виявили крихітні фрагменти стародавньої ДНК, які належали мікроорганізмам, рослинам і, можливо, раннім тваринам савани.
Щоб переконатися в достовірності даних, учені застосували надчутливі методи секвенування, здатні відокремити справжні стародавні молекули від сучасних забруднень. І результат вразив навіть скептиків: молекули справді мали вік понад 200 тисяч років — і при цьому пролежали не під землею чи льодом, а на відкритому повітрі, у ґрунті, який століттями зазнавав дощів, спеки та вітру.
Як це можливо? Одне з пояснень полягає в унікальних мінералах у місцевих породах. Частинки глини та оксиди заліза могли створювати мікроскопічні пастки, які буквально «запечатували» ДНК, не даючи їй розкластися. Такі природні контейнери стали своєрідною капсулою часу, що зберегла біологічну інформацію про доісторичний світ.
Це відкриття має величезне значення для палеогенетики. Воно показує, що сліди давнього життя можуть зберігатися навіть там, де раніше їх не шукали. У майбутньому це може допомогти вченим відтворити цілі екосистеми минулого — від рослин саван до перших ссавців, що кочували поруч із нашими предками.
ДНК, що пережила час і стихії, нагадує нам: природа має власні способи берегти пам’ять. Іноді — просто під ногами, де ми найменше очікуємо знайти історію, старішу за сам людський рід.