Масові вимирання кожні 26 мільйонів років: чи може за ними стояти невідома зоря Немезида
Можливо, Сонце має невидиму зорю-супутницю, гравітація якої періодично спрямовує комети до внутрішньої частини Сонячної системи. Таку гіпотезу запропонував фізик Річард Мюллер, почесний професор Каліфорнійського університету в Берклі. За його припущенням, цей об’єкт — тьмяна червона карликова зоря, яку назвали Немезидою, — може бути пов’язаний із циклічними кометними зливами та масовими вимираннями на Землі.
Ідея залишається суперечливою: існування Немезиди не підтверджене спостереженнями, а запропонований механізм не став загальноприйнятим поясненням періодичності вимирань.
Звідки взялася гіпотеза про Немезиду
За сучасними уявленнями, джерелом багатьох довгоперіодичних комет є хмара Оорта — гігантське сферичне скупчення крижаних тіл на околицях Сонячної системи. Вважається, що вона містить трильйони об’єктів і може простягатися на відстань до 1,6 світлового року від Сонця.
Орбіти комет іноді змінюються під впливом гравітації інших зір. Мюллер припускає, що одним із таких чинників може бути постійний зоряний супутник Сонця. За його моделлю, Немезида рухається витягнутою орбітою навколо спільного із Сонцем центру мас і періодично проходить через щільніші ділянки хмари Оорта.
Гравітаційний вплив міг би змінювати траєкторії величезної кількості крижаних тіл, спрямовуючи частину з них до внутрішньої Сонячної системи. Такі кометні зливи, за припущенням Мюллера, могли б тривати близько мільйона років.
Чи справді вимирання повторюються кожні 26 мільйонів років
Одним з аргументів на користь своєї гіпотези Мюллер вважає дослідження палеонтологів Девіда Раупа та Джека Сепкоскі, опубліковане в журналі Science у 1982 році. Науковці проаналізували дані про вимирання морських організмів і виявили можливу періодичність великих піків приблизно через кожні 26 мільйонів років.
Серед таких подій — масове вимирання близько 66 мільйонів років тому, на межі крейдового та палеогенового періодів, коли зникли непташині динозаври. Загальноприйняте пояснення цієї катастрофи — падіння великого астероїда поблизу сучасного півострова Юкатан.
Мюллер, однак, припускає, що це міг бути й кометний удар. Він посилається на слова геолога Волтера Альвареса, одного з авторів початкової роботи про межу крейди та палеогену: за словами Мюллера, Альварес визнав, що на підставі наявних тоді даних відрізнити астероїд від комети було неможливо.
Водночас сама періодичність масових вимирань і її зв’язок із космічними ударами залишаються предметом наукових дискусій. Навіть якщо певна закономірність існує, вона сама по собі не доводить наявності зорі-супутниці.
Чому Немезиду досі не знайшли
За оцінкою Мюллера, гіпотетична зоря мала б становити щонайменше 5% маси Сонця, щоб достатньо сильно впливати на хмару Оорта. Якби це був звичайний червоний карлик, його слабке світіння могло б ускладнювати виявлення. Мюллер також припускає, що через рух навколо спільного центру мас із Сонцем Немезида могла б мати невеликий власний рух на небі.
Однак це пояснення не є доказом її існування. Якби зоря такого розміру справді перебувала поруч із Сонцем, її мали б шукати й за іншими спостережуваними ознаками.
Нові можливості для дослідження далеких комет може надати обсерваторія імені Вери Рубін, яка починає наукову роботу. Астрономи сподіваються, що її огляди неба допоможуть виявити більше довгоперіодичних комет і краще зрозуміти будову хмари Оорта.
Мюллер вважає, що наступна кометна злива, здатна завдати Землі серйозної шкоди, може статися не раніше ніж через 12–15 мільйонів років. Проте це прогноз, заснований на його гіпотезі, а не встановлений астрономічний факт. Поки Немезиду не виявлено, її роль у минулих вимираннях залишається непідтвердженим припущенням.
