За розрахунками більшість «гостей» на кшталт Оумуамуа або нинішнього 3I/ATLAS летять до Землі приблизно з боку сузір’я Геркулес. Швидше за все вони час від часу падають на нашу планету, просто ми ще не навчилися це помічати. Як вдалося вирахувати, найчастіше вони мають падати взимку і десь на околицях екватора.
Призначені для відстеження запусків ядерних ракет супутники Міністерства оборони США 8 січня 2014 року зафіксували, що в атмосфері над Папуа-Новою Гвінеєю вибухнув об’єкт приблизно метрового розміру, зареєстрований як CNEOS 2014-01-08. Очевидно, його уламки впали у Тихий океан.
Пильну увагу на цю подію звернули лише через кілька років — після виявлення в Сонячній системі першого в історії спостережень міжзоряного об’єкта Оумуамуа. Одна з ознак його чужорідного походження — швидкість: вона помітно вища за ту, з якою навколо Сонця літають «місцеві» небесні тіла. Саме так було з об’єктом 2014 року.
Потім, 2022-го, до місця його падіння організували експедицію. З дна океану вдалося підняти невеликі металеві сферули із незвичайним хімічним складом. Їхній зв’язок з CNEOS 2014-01-08 і саме міжзоряне походження цього об’єкта багато вчених піддають сумнівам.
Проте, як тепер з’ясовується, він мав багато типових характеристик падаючих на Землю небесних тіл з інших зіркових систем. Це випливає з розрахунків міжнародної команди астрофізиків, які вони виклали у нещодавній статті, доступній на сервері препринтів arXiv.org.
У своїх обчисленнях вчені вирішили спиратися на те, що більшість зірок у Чумацькому Шляху — червоні карлики, тому найчастіше міжзоряні об’єкти мають вилітати з їхніх систем. Отже, вони повинні мати приблизно такі самі характеристики свого руху, що й ці зірки.
Дослідники не стали намагатися встановити, як часто міжзоряні об’єкти падають на Землю, а зосередилися на тому, звідки вони прилітають і в якій частині планети можна очікувати падіння. З приводу першого питання: ясно, що ці тіла повинні бути поширені по всій Галактиці і летіти в різних напрямках, але при цьому має значення і рух Сонячної системи.
Сонце разом з усією своєю «родиною» летить по Чумацькому Шляху навколо галактичного центру. З погляду земного спостерігача виходить, що ми рухаємось у напрямку сузір’я Геркулес. Саме це багато в чому визначає картину передбачуваних падінь літаючих Галактикою об’єктів: у міру руху Сонця на нього йде «лобовий вітер» міжзоряної речовини. Отже, більшість міжзоряних об’єктів мають прилітати та падати з боку сузір’я Геркулес.
Оскільки це сузір’я північного неба, є підстави очікувати, що дещо частіше вони мають «вдарятися» у Північну півкулю. Однак найвірогіднішим регіоном їх падіння дослідники вважають екватор і його околиці: у міру обертання планети навколо своєї осі будь-яка довільна точка на екваторі робить найширше коло, тому шанси «зловити» об’єкт, що летить до нас, саме там вищий.
Щобільше, роль у цьому грає навіть річний оборот Землі навколо Сонця: восени і взимку планета летить геть від сузір’я Геркулеса, а в теплі місяці — до нього. Оскільки навесні ми рухаємось назустріч потоку міжзоряних об’єктів, їх зіткнення мають відбуватися на найвищих швидкостях. Зате в холодну пору року, коли рухаємося назад і «чужорідні» тіла по відношенню до нас летять повільніше, гравітації Сонця легше «ловити» їх у свої «мережі» та спрямовувати до Землі.
Нарешті, важливим є й те, як проходить траєкторія міжзоряного об’єкта: щоб він упав на Землю, йому «потрібно» рухатися якомога ближче до тієї площини, в якій планети обертаються навколо Сонця — так більше шансів зустрітися з однією з них. Крім того, для зіткнення «переважно» ретроградний рух — не в напрямку руху планет, а назустріч їм. До речі, саме так летить міжзоряна комета 3I/ATLAS.