Науковці, які працюють у штатах Джорджія та Південна Кароліна, повідомляють, що рівень ртуті в деяких болотних алігаторах значно перевищує очікуваний. У знаменитому заболоченому регіоні концентрація ртуті у диких алігаторах була приблизно у вісім разів вищою, ніж у тварин із прибережних районів поблизу.
Команда взяла зразки крові та дієтичні маркери у 133 американських алігаторів і порівняла результати з трьох різних локацій. Виявлений закономірний патерн свідчить про більш масштабне забруднення, яке виходить за межі одного виду.
Високий рівень ртуті в алігаторах
Дослідження очолила Крістен Дж. Земайтіс зі Школи екології Одума при Університеті Джорджії. Науковці відстежували 133 диких алігаторів з болота Окіфенокі, острова Джекіл і природного центру Яукі. У алігаторів з Окіфенокі середній рівень ртуті в крові становив 0,62 міліграма на кілограм, а загалом цей показник був у вісім разів вищим, ніж на двох прибережних ділянках.
Дослідники зазначають, що розмір тіла та особливості харчування частково пояснюють різницю між особинами навіть у межах однієї місцевості.
«Хоча ртуть (Hg) — природний елемент, вона є потужним нейротоксином», — написала Земайтіс. Це серйозний сигнал ризику для верхівкового хижака, який відображає те, що відбувається у всьому харчовому ланцюгу.
Як ртуть накопичується в екосистемах
У воді та вологих ґрунтах бактерії перетворюють ртуть на метилртуть — органічну форму, що легко накопичується в тканинах живих організмів. Саме ця форма найефективніше потрапляє у харчові ланцюги.
Організми не здатні легко позбутися метилртуті, тому з часом вона накопичується — процес відомий як біоакумуляція.
Коли хижак поїдає здобич, що вже містить ртуть, її концентрація зростає знову, тож тварини, що стоять вище у харчовому ланцюгу, мають більший рівень забруднення. Це явище зветься біомагніфікацією.
Учені також використали стабільні ізотопи азоту, щоб відстежити дієту. У деяких місцях рівень азоту зростав разом із рівнем ртуті, що свідчить про перехід алігаторів на здобич вищого трофічного рівня.
Чому болото Окіфенокі так важливе
Окіфенокі — не просто мальовниче болото. Воно розташоване біля витоків річок Суоні та Сент-Меріс, тож забруднювачі можуть розповсюджуватися далі течією до прибережних вод.
Вода в Окіфенокі темна та кисла, насичена органічними речовинами — типовий приклад чорноводної системи, де активно відбуваються мікробні процеси, що перетворюють неорганічну ртуть у метилртуть.
Алігатори, ртуть і люди
Для людей, які рибалять або полюють, результати дають контекст до державних рекомендацій щодо частоти вживання певних видів риби чи м’яса з конкретних водойм. Такі поради допомагають зменшити тривалий вплив ртуті, особливо для вагітних жінок та дітей.
Ртуть — це нейротоксин, який може пошкоджувати мозок і нервову систему, а при високих дозах — також нирки та травний тракт. Агентство з охорони довкілля США (EPA) зазначає, що навіть помірний пренатальний вплив може мати тривалі наслідки для розвитку дитини. Дикі тварини стикаються з аналогічними ризиками: риби, птахи та рептилії можуть мати повільніше зростання, проблеми з розмноженням або зміненою поведінкою.
Старші й більші алігатори накопичують більше ртуті — що логічно, адже вони споживають більшу здобич із вищим рівнем токсину. Навіть у молодих особин науковці зафіксували тривожні показники в окремих кладках.
Доведено, що ртуть передається від самки до яєць, тож вплив починається ще до того, як дитинча починає самостійно харчуватися. Зміни в раціоні також важливі: коли молоді алігатори переходять від комах і дрібної риби до черепах, птахів і великих риб, ризик отруєння зростає.
Що ще мають з’ясувати вчені
Рівень забруднення ртуттю неоднорідний — на нього впливають хімічний склад води, течії та структура екосистеми. Джерела можуть бути як місцеві, так і віддалені, наприклад, атмосферні опади чи старі промислові викиди.
Краще картування «гарячих точок» допоможе екологам спрямувати моніторинг і попередження саме там, де це найпотрібніше. Результати з Окіфенокі свідчать про необхідність пильного нагляду й у річках, що з’єднані з болотом, де люди регулярно ловлять рибу. Людям, які покладаються на самостійно виловлену рибу, варто обирати види й розміри, у яких менше ртуті.
Мисливці можуть допомогти, повідомляючи місця відстрілу й дозволяючи брати зразки для досліджень. Саме такі дрібні кроки допомагають захистити і людей, і дику природу. Дослідження також підкреслює цінність здорових водно-болотних угідь: коли якість води поліпшується, ризики від ртуті зменшуються, а користь поширюється на всі рівні харчового ланцюга. Дослідження опубліковане в журналі Environmental Toxicology and Chemistry.