Тіла, добровільно прикувані до скель. Акти самобичування. Істоти, зведені лише до шкіри й кісток через свідоме утримання від їжі. Аскетизм у християнстві, який практикували протягом століть, охоплює широкий спектр форм побожності — від посту до медитації. Але саме його найекстремальніший прояв, уперше задокументований у II столітті, викликав хворобливу цікавість у людей — як всередині, так і поза межами християнської віри.
Хоча такі акти крайнього самозречення й самокатування засуджували церковні діячі, зокрема святі Барсануфій і Іоанн Пророк, радикальні приклади, на кшталт 36 років життя Симеона Стовпника на верхівці колони, назавжди увійшли до історії культури — від поеми Альфреда Теннісона до фільму 1965 року мексиканського режисера Луїса Бунюеля.
У XXI столітті ця цікавість до «екстатичних страждань» знову з’явилася в масовій культурі — через образ монаха Сайласа, який займається самобичуванням у романі Дена Брауна «Код да Вінчі».
Однак, попри різноманітність художніх інтерпретацій, усіх їх об’єднувало одне — подібні практики завжди приписували чоловікам. «Тільки чоловіки здійснювали самопокарання у візантійський період», — зазначає нещодавня публікація Haaretz, описуючи загальноприйняте припущення істориків. «Екстатичні страждання вважалися привілеєм піднесених чоловіків».
Це переконання було суттєво похитнуте після виходу статті в Journal of Archaeological Science, яка вперше надала «вагомі докази того, що жінки у ранньому християнстві також практикували самопокарання».
Докази було знайдено у візантійському монастирі поблизу Старого міста Єрусалима, що, ймовірно, існував між 350 і 650 роками нашої ери. У двох криптах археологи виявили рештки чоловіків, жінок і дітей. Але одне поховання було настільки пошкоджене корінням дерев та ерозією, що за звичними анатомічними ознаками — передусім тазовими кістками — визначити стать було неможливо. Водночас було очевидно, що цей скелет належав практикові надзвичайно суворої форми аскетизму: кістки були обвиті ланцюгами.
До розпорядження дослідників залишилося лише «три хребці та зуб», а від моменту поховання минуло близько 1600 років, тому видобуток ДНК для визначення біологічної статі був неможливим. Проте вчені використали іншу методику, розроблену докторкою Паулою Котлі та її командою для дослідження процесу одомашнення тварин.
Як пояснює Haaretz, «у зоології Котлі та інші науковці створили метод, що дозволяє визначати стать за давніми рештками на основі білка в зубній емалі — амелогеніну, який трохи відрізняється у самців і самок». Цей підхід уперше дав змогу з’ясувати стать стародавніх тварин і простежити шлях їх одомашнення.
Метод базується на тому, що в людини є дві копії гена амелогеніну — одна на X-хромосомі, інша на Y. Ті, хто має дві X-хромосоми, мають лише «жіночий» варіант білка, а наявність Y-пов’язаного амелогеніну свідчить про чоловічу стать. Коли зуб з поховання прикутої ланцюгами особи піддали аналізу, Y-пов’язаний амелогенін не виявили. Це означає, що рештки, з великою ймовірністю, належали жінці.
Автори обережно зазначили, що результат не є абсолютним: «Відсутність спектра білка AmelY дозволяє класифікувати ці рештки як, дуже ймовірно, жіночі», — йдеться у статті. Теоретично, білок міг бути присутнім, але зруйнувався з часом.
Попри це, команда дослідників упевнена — перед ними останки жінки-аскетки. Це відкриття розширює наше розуміння ранньохристиянських практик і доводить, що шлях самозречення та духовного випробування був доступний не лише чоловікам, а й жінкам, які прагнули досягти божественної близькості через страждання.