Група канадських та турецьких дослідників проаналізувала сейсмічні та петрологічні дані чотирьох тихоокеанських плато та порівняла їх з моделями субдукційної активності плит. З’ясувалося, що ці плато виникли в результаті вулканізму і безперервно деформуються через тяжіння плити, що підсувається.
Згідно з домінуючим уявленням про геотектоніку, літосферні плити жорсткі і малорухливі. Їхня деформація відбувається лише на кордонах, у місцях зустрічей з іншими плитами. Вважається, що внутрішньоплитні деформації, що виникають від напруги, гравітаційної нестійкості та інших процесів, більше властиві континентальним плитам. У океанічних цього не виявляли: подібні деформації для них нехарактерні, тому що варіації у товщині океанічної кори (близько 5-10 кілометрів) менше, ніж у континентальній товщині. Але ці плити мають місця, більш схильні до тектонічних змін, — океанічні плато, сформовані базальтовими виверженнями на дні океанів.
Група геологів з Канади та Туреччини вивчила сейсмічні та петрологічні дані сучасних тихоокеанських плато та зіставила їх з моделями руху океанічних плит у західно-тихоокеанській субдукційній системі. Результати, як зазначили дослідники, можуть пояснити загадкові внутрішньоплитні деформації, що відбуваються одночасно із фазою дрейфу. Наукова робота опублікована в журналі Geophysical Research Letters.
Геологи розглянули свідчення чотирьох тихоокеанських плато: в районах атолів Онтонг-Джава та Маніхіки (обидва атоли утворилися на вершинах великих підводних гір) та пагорбів Шатського та Хесса. Дослідження Онтонг-Джави показали, що до прибуття до кордону зіткнення літосферних плит (зона субдукції) підводна гора, на вершині якої знаходиться атол, зазнала кількох епізодів великої магматичної активності — вчені пояснили їх виливами з літосфери та тектонікою розтягнення, що мала 5 років назад.
Подібну активність виявили у височини Шатського, де тектонічні розтягнення відбувалися під час дрейфу плато у бік Японського та Ідзу-Бонінського жолобів. У 900 кілометрах знаходиться височина Хесса, сформована приблизно 110 мільйонів років тому. Сейсмічні дані цього плато показали, що вертикальні зміщення вздовж розломів можуть досягати трьох кілометрів і є ступінчастими структурами. Імовірно, вони виникли в середньому еоцені і були активні під час накопичення опадів. Згідно з інтерпретацією авторів статті, підводна гора, на вершині якої знаходиться атол Маніхіки, з’явилася близько 123 мільйонів років тому і незабаром після розломів розділилася на три субплато.
Потім дослідники вирішили зрозуміти, як тектонічні розтягнення могли виникнути далеко від зон субдукції. Для цього вони створили кілька моделей, які показали, що океанічні плато безперервно деформуються з початку дрейфу. Геологи пояснили ці деформації тяжінням субдукуючої (підсувається) плити, тобто тієї, на яку насувається інша. Часто подібні зіткнення відбуваються між континентальними та океанічними плитами.
«Є свідчення того, що в минулому в цих місцях відбувався вулканізм внаслідок такого роду пошкоджень плит — можливо, епізодично чи постійно, але незрозуміло, чи відбувається це зараз. Ми не можемо бути впевнені в цьому, оскільки плато знаходяться на глибині тисяч метрів під поверхнею океану, а відправка дослідницьких судів для збору даних потребує великих зусиль. Тому ми сподіваємося, що наша стаття приверне увагу до плато і буде зібрано більше даних», – зазначив автор дослідження Еркан Гюн.