Вчені з’ясовують, чи варто заселяти Всесвіт земним життям

Уявите на секунду: Земля на порозі катастрофи. Не просто неприємності, а фінал. Астероїд-гігант, вибух наднової по сусідству, чи, може, нас просто затягне в чорну дірку — сценаріїв маса, підсумок один: кінець усьому живому на нашій планеті. Що робити? Змиритись? Відправити в космос капсулу з нашими знаннями, сподіваючись, що її хтось знайде? Чи… вчинити сміливіше?

А що якщо взяти і «засіяти» Всесвіт життям із Землі? Ні-ні, не людьми в гігантських кораблях поколінь, це поки що доля фантастів. Мова про найстійкіших хлопців — бактерії, гриби, найпростіші організми. Запакувати їхню генетичну спадщину і відправити в подорож до інших зірок. Ідея ця, відома як спрямована панспермія, вже не здається такою вже божевільною. Технології підбираються для того, щоб це стало можливо. Але питання: а чи треба?

Навіщо взагалі про це думати?

Ця концепція витає у повітрі досить давно, ще з 70-х років минулого століття. Великий Карл Саган та інші вчені уми навіть розмірковували: а раптом життя на Землі — це і є результатом чиєїсь стародавньої «посівної кампанії»? Звучить інтригуюче, правда?

В основі цієї витівки лежить філософія, яку можна назвати біоцентризмом. Простіше кажучи, ідея про те, що Всесвіт із життям — це якось… правильніше, цінніше, ніж мертвий, порожній простір. Є навіть така думка: що більше життя, то краще. Якщо на Землі вона є здорово. Зробимо Марс зеленим – ще краще! Заселимо тисячі планет – взагалі чудово! З такого погляду, поширення життя видається чи не нашим священним обов’язком. Зробити космос жвавішим, яскравішим, наповнити його різними формами існування.

Але є нюанси… І вони серйозні

Однак, як це часто буває, він криється в деталях. Не всі так весело дивляться на ідею космічного «озеленення».

По-перше, постає питання різноманітності. Погодьтеся, мир із лісами, океанами, метеликами та птахами якось цікавіше, ніж планета, де росте одна трава і пасуться одні корови (утрирую, звичайно, але суть ясна). А що, якщо на інших планетах вже є своє, унікальне життя? Нехай навіть мікробна. Спрямована панспермія може виявитися банальним забрудненням. Ми ризикуємо, як непрошені гості, заявитися зі своїм «уставом» (тобто ДНК) у чужий монастир (тобто біосферу) і все там зіпсувати. Знищити щось унікальне, навіть не зрозумівши цього.

То, може, варто розглядати панспермію тільки як крайній випадок? План «Б» на випадок тієї неминучої катастрофи, щоб врятувати хоч іскру земного життя, але не як спосіб експансії? Щиро кажучи, думка здорова.

А що коли стане гірше?

Ідемо далі. Є ще один етичний пласт, який змушує замислитись. Називається він велферизм — це, по суті, турбота про благополуччя живих істот. Уявімо: ми відправили наших мікробів, вони прижилися, еволюціонували, і через мільйони років там з’явилося розумне життя. Наші далекі генетичні «кузени».

І що на них чекає? Якщо судити з нашого досвіду, то не тільки радості відкриттів. Війни, голод, хвороби, несправедливість… Знайома пісня, так? Чи ми несемо моральну відповідальність за потенційні страждання, які самі ж і «посіяли»? Може, перш ніж розкидати насіння життя по космосу, чи варто спочатку розібратися з проблемами тут, на Землі? Побудувати світ, де страждань буде менше? Питання відкрите і дуже незручне.

То що в результаті? Сіємо чи не сіємо?

Недавні роздуми науковців та філософів, опубліковані, до речі, у серйозному журналі Acta Astronautica, схиляються до обережності. Поки що потенційні ризики та етичні проблеми здаються надто вагомими. Аргументи «проти» переважують аргументи «за». Принаймні зараз.

Звісно, ​​з цим можна сперечатися. Але сама дискусія показує, які глибокі питання постають маємо зі зростанням наших технологічних м’язів. Ще сто років тому сама думка про спрямовану панспермію була чистою водою фантастикою. А що буде за сто років? Можливо, це стане не просто реальним, а навіть чимось неминучим кроком.

Але перш ніж робити цей крок, нам усім — не тільки вченим, а й суспільству доведеться міцно подумати. Адже питання не тільки в тому, чи можемо ми це зробити, а й у тому, чи повинні. І яку спадщину ми хочемо залишити у Всесвіті — квітучий сад чи бур’яни, що витіснили щось не менш цінне? Час подумати є. Поки що.