У темряві океанських глибин, куди не проникає сонячне світло, гігантські морські дияволи роблять неймовірні маневри. Ці величні створіння розміром з невеликий автомобіль опускаються у прірву, де панують холод та колосальний тиск. Довгий час ціль цих ризикованих експедицій залишалася загадкою для вчених. Автори нового дослідження, нарешті, відкрили завісу таємниці і запропонували пояснення цього явища.
Манти, або гігантські морські дияволи (Mobula birostris), – найбільші скати у світі. Ширина їх тіла може досягати семи метрів, а маса – перевищувати дві тонни. Незважаючи на значні розміри, ці створіння залишаються одними з найзагадковіших на планеті.
Mobula birostris населяють тропічні та субтропічні води по всьому світу, часто здійснюючи тривалі міграції через відкритий океан. Як саме вони знаходять дорогу в безмежних водних просторах, позбавлених видимих орієнтирів, тривалий час був предметом суперечок.
Багато мешканців морів – акули, тунець, черепахи – регулярно пірнають на великі глибини у пошуках їжі або для порятунку від хижаків. За мантами ж раніше майже не фіксували таких глибоких занурень. Вчені припускали, що ці морські тварини вважають за краще триматися в більш теплих і багатих на планктон поверхневих водах. Однак супутникові спостереження дозволили зазирнути у приховане від очей життя гігантських морських дияволів.
Міжнародна група біологів під керівництвом Келвіна Стівена Біла (Calvin Steven Beale ) з Університету Мердока в Австралії провела масштабну роботу. Вчені оснастили супутниковими передавачами 24 особини у трьох віддалених один від одного регіонах: біля узбережжя Перу, в індонезійському архіпелазі Раджа-Ампат та біля узбережжя Нової Зеландії.
Частина цих приладів спливали на поверхню і передавали накопичені дані про місцезнаходження та глибину морських тварин, решта пристроїв відправляли дані на супутник, що дозволило отримати загальне уявлення про маршрут. Вчені збирали інформацію понад 10 років, сумарна тривалість відстеження особин становила 2705 днів.
Аналіз зібраної інформації зробив сюрприз. Виявилося, манти здатні занурюватись на глибину понад 1200 метрів. Це набагато глибше, ніж припускали вчені. Особливий інтерес викликала не так глибина, як мета цих занурень. За час спостережень дослідники виділили 79 днів, протягом яких відбувалися екстремальні занурення — глибше 500 метрів. Абсолютний рекорд становило занурення на глибину 1250 метрів. Більшість таких «пірків» зробили схили біля узбережжя Нової Зеландії.
Ці занурення були пов’язані з годуванням, оскільки на максимальній глибині скати майже затримувалися. Не схоже, що вони намагалися втекти від хижаків. Ключ до розгадки опинився у поведінці, яку фіксували до і після занурення. Новозеландські манти зазвичай робили екстремальний нирок невдовзі після того, як залишали континентальний шельф і виходили у відкритий океан.
Найдивовижнішою виявилася закономірність, що спостерігалася після випливання. За глибоким зануренням слідував тривалий період відновлення біля поверхні, а потім кілька днів активного руху. За цей час скати долали відстань понад 200 кілометрів. Це чітко свідчить про навігаційну функцію таких маневрів.
За словами доктора Біла, манти, ймовірно, використовують глибокі занурення для збирання інформації про довкілля. На глибині змінюються параметри магнітного поля Землі, а також характеристики води: температура, рівень кисню та освітленість. Занурюючись вниз і зчитуючи ці сигнали, вони можуть вибудовувати свого роду навігаційну карту, яка допомагає орієнтуватися в великих, позбавлених видимих орієнтирів просторах відкритого океану.
Чому ж тоді подібну поведінку рідше спостерігали у перуанських та індонезійських схилів? Відповідь криється в середовищі проживання. Поблизу архіпелагу Раджа-Ампат манти живуть переважно в неглибоких прибережних водах, багатих на коралові рифи. Їм просто не потрібно робити складні навігаційні маневри через океанську пустелю.
У Перу теж спостерігається відносне «дрібноводдя», тому мантам немає сенсу пірнати дуже глибоко. Біля берегів Нової Зеландії ситуація виявилася протилежною. Морське дно там різко йде вниз, утворюючи глибокі западини. Місцеві манти часто переміщуються через такі ділянки океану, тому доводиться занурюватися на велику глибину. Їх такі занурення — не випадковість, а частина звичайного поведінки, необхідна орієнтації у морі. Результати наукової роботи представлені в журналі Frontiers in Marine Science.