Вчені довели, що вівтарний камінь Стоунхенджа привезли за 750 кілометрів

Вчені довго намагаються зрозуміти, звідки будівельники Стоунхенджа взяли кам’яні моноліти. Висловлювали різні гіпотези. Автори нової роботи проаналізували мінеральний склад та вік шеститонного Вівтарного каменю, що лежить у самому серці археологічної пам’ятки. З’ясувалося, що його видобуто на північному сході Шотландії, а не в Уельсі, як вважали раніше.

Одна з найвідоміших мегалітичних споруд світу розташована у графстві Уїлтшир в Англії – це Стоунхендж. Його почали будувати в неоліті, п’ять тисячоліть тому, періодично переробляючи та розширюючи у наступні два тисячоліття.

Пам’ятник є кільцевими і підковоподібними конструкціями з великих і середніх менгірів — грубо оброблених вертикальних каменів. За складом їх ділять на сарсени (пісковики льодовикового походження з Вест-Вудс до Мальборо) та блакитний камінь. Остання — це збірна назва для різних немісцевих гірських порід, використаних у спорудах Стоунхенджа, вона не повинна вводити в оману.

У центральній підковоподібній споруді лежить Вівтарний камінь вагою шість тонн із світло-зеленого слюдяного пісковика. Припускають, що його встановили на другому етапі реконструкції, проведеної у 2620-2480 роках до нашої ери. Проте впевненості у цьому не було. Також неясно, чи завжди він лежав, чи стояв вертикально.

Про походження вівтарного каменю теж сперечалися. Але в цілому фахівці припускали, що він належить поширеному в цій місцевості комплексу гірських порід, що називається «давнім червоним пісковиком». Швидше за все, з Преселі-Хіллс із заходу Уельсу, за 250 кілометрів. Адже звідти прибула більшість монолітів із блакитного каменю. Вівтарний камінь традиційно розглядали як частину сусідніх, менших мегалітів.

Вчені з Австралії та Великобританії знову датували мінерали в Вівтарному камені і з’ясували, що вони походять з Оркадського басейну на північному сході Шотландії і зовсім не відповідають гірським породам Уельсу. Стаття про це опублікована в журналі Nature.

У науковій роботі використовували датування цирконів, зроблені уран-свинцевим методом. Для тестування гіпотез застосували критерій згоди Колмогорова — Смирнова. Виявилося, що вік цирконів з Вівтарного каменю такий самий, як у кристалічному фундаменті, часів континенту Лаврентія, частиною якого Британські острови були в палеозойському періоді. Такий результат отримали при аналізі віку рутила і апатиту.

Таким чином, приналежність вівтарного каменю до стародавніх червоних пісковиків підтвердилася. Подальше розслідування привело вчених до Оркадського басейну — комплекс осадових порід у Шотландії, утворений між континентами Лаврентія та Балтика, що входять до складу палеоконтиненту Лавруссія.

«Це приголомшливе дослідження, яке перевернуло усталені вікові уявлення. Нам вдалося з’ясувати вік та хімічні маркери одного з найзнаменитіших каменів Стоунхенджа. Таємниця розкрита. Цей знаковий камінь походить із Шотландії, а не з Уельсу. Звідки точно ще належить з’ясувати», — сказав в інтерв’ю прес-службі співавтор роботи, професор Річард Бевінс з Університету Аберіститу (Великобританія).

З нового дослідження випливає важливий висновок, що вівтарний камінь доставили на відстань як мінімум 750 кілометрів.

«З огляду на рівень технологій у неоліті, постає цікаве питання: як такий масивний камінь перевезли на велику відстань? Між північним сходом Шотландії та рівниною Солсбері багато сухопутних бар’єрів. Один із варіантів — морем», — пояснив Ентоні Кларк з Університету Кертін (Австралія).

Наскільки відомо з археологічного літопису, це найдальше перевезення каменя в ту епоху. Для її здійснення був потрібний високий рівень соціальної організації. Цей результат значимий розуміння неолітичних співтовариств на Британських островах, рівня комунікації і транспортних систем.