У бразильських горах палеонтологи знайшли стародавнього мурахи з гачкуватими щелепами, що нагадують мініатюрні коси. Ця істота належить до вимерлої підродини Haidomyrmecinae, представники якої жили тільки в крейдяному періоді. Вчені описали мурахи і розповіли, як він полював. Команді бразильських палеонтологів під керівництвом Андерса Лепеко (Anderson Lepeco ) із Зоологічного музею Університету Сан-Паулу пощастило знайти останки стародавньої мурашки у вапняку.
Вапняк має унікальні переваги, які зробили бразильську знахідку ціннішою для науки. У бурштині комахи часто деформуються: смола застигає нерівномірно, а згодом можуть з’являтися тріщини або помутніння, що приховують деякі частини тіла. У вапняку ж мураха скам’яніла у природній позі, зберігши об’ємну структуру. Це дозволило вченим застосувати комп’ютерну мікротомографію та створити точну 3D-модель істоти, щоб вивчити її внутрішні органи, не руйнуючи зразок. Висновки свого дослідження вчені представили у статті, опублікованій у журналі Current Biology.
Мурашки з’явилися на планеті не вчора – вони жили ще за динозаврів. Але як саме розвивалися ці істоти, вчені поки що точно не знають. Усі відомі донедавна зразки траплялися в основному в бурштині, особливо бірманському та французькому, і датуються віком майже 100 мільйонів років. Такі знахідки давали уявлення про зовнішній вигляд та будову тіла, але не завжди дозволяли докладно вивчити анатомію.
Лепеко та його колезі зробили відкриття під час вивчення колекції скам’янілостей з формації Крату (Crato Formation) — геологічного пласта на північному сході Бразилії, який славиться скам’янілістю, що добре збереглися. Серед тисяч екземплярів увагу дослідників привернула мурашка, «вмурована» у вапняк.
Після детального аналізу з’ясувалося, що перед вченими новий вигляд, представник підродини Haidomyrmecinae, їх ще називають «пекельними мурахами». Ці істоти, що вимерли до кінця крейдяного періоду, мали унікальні серпоподібні щелепи, які рухалися вертикально, а не горизонтально, як у сучасних видів. Передбачається, що такими «кліщами» вони проколювали видобуток, наче гарпуном.
У нового виду щелепи працювали немов пастка: стискалися разом, притискаючи чи пронизуючи видобуток. Крім того, спереду у мурашки зростав спеціальний відросток, за допомогою якого він, ймовірно, захоплював жертву чи утримував її. Ця складна система відрізняється від усього, що є у сучасних комах. Дослідники вважали, що настільки складні адаптації розвивалися у мурах поступово.
До відкриття команди Лепеко представники Haidomyrmecinae траплялися лише у бурштині, найчастіше у М’янмі. Тепер стало ясно, що ці істоти жили не лише в Азії, а й на території сучасної Південної Америки. Отже, мурахи вже тоді активно розселялися континентами, долаючи древні ландшафти.
Знахідка з Бразилії порушує нові питання. Чому «пекельні мурахи», такі досконалі хижаки, вимерли, а їхні «нащадки» з горизонтальними щелепами вижили? Як вони долали океани крейдяного періоду? Вчені сподіваються, що подальше вивчення формації Крату та нові технології на кшталт 3D-сканування допоможуть знайти відповіді.