Венеру часто називають «злим близнюком» Землі. На перший погляд, вони схожі: майже однаковий розмір, маса та склад. Але на цьому схожість закінчується. Поверхня Венери — це справжнє пекло: температура під 470°C, здатна розплавити свинець, тиск, який би роздавив атомний підводний човен, і небо, затягнуте хмарами із сірчаної кислоти. Здається, це останнє місце у Всесвіті, де варто шукати життя.
І все ж саме туди, в отруйні обійми венеріанської атмосфери, вчені вдивляються зі зростаючою надією. Чому? Бо там, на висоті близько 50 кілометрів, умови не такі суворі. Температура коливається в комфортному діапазоні від 30 до 70° C, а тиск приблизно такий самий, як на поверхні Землі. І саме в цій відносно гостинній зоні були виявлені хімічні аномалії, які змушують запитати себе: а чи не ховається там щось, чи хтось?
Газова загадка: що не так із атмосферою Венери?
У центрі цієї наукової драми — два гази: фосфін та аміак. На Землі їхнє походження добре вивчене. Фосфін, наприклад, виробляють або деякі види анаеробних бактерій (що живуть без кисню), або хімічна промисловість. Фабрик на Венері немає. Геологічні процеси, які могли б його створити, – наприклад, вулканізм або удари блискавок, – за відомими моделями не здатні зробити його в кількостях, що спостерігаються.
Коли 2020 року команда під керівництвом професора Джейн Гривз оголосила про виявлення фосфіну, науковий світ вибухнув. То була сенсація. Але, як це часто буває в науці, за нею були суперечки. Інші групи дослідників не змогли підтвердити знахідку і відкриття виявилося під сумнівом.
Проте команда не здалася. Вони продовжили спостереження та висунули витончену гіпотезу, що пояснює ці розбіжності. Виявилося, що фосфін – речовина вкрай примхлива. Він з’являється і зникає, ніби слідуючи за зміною дня і ночі на планеті, і його концентрація постійно змінюється. Сонячне світло, мабуть, його руйнує. Це як намагатися сфотографувати привид, який з’являється лише у сутінках і постійно переміщається. Не дивно, що зловити його в об’єктиві телескопа так складно.
Не просто фосфін: на сцену виходить аміак
Втім, у цій хімічній драмі є і другий акт, і головний герой у ньому – аміак. Його теж нещодавно виявили у венеріанських хмарах, і це відкриття, можливо, навіть важливіше за історію з фосфіном. Як і фосфін, аміак Землі — продукт чи біології, чи промисловості. На Венері немає ні того, ні іншого.
Але найцікавіше це потенційна роль аміаку. Венеріанські хмари складаються з крапель концентрованої сірчаної кислоти. Це смертельне середовище для будь-якого відомого нам життя. А аміак – це луг. Що якщо гіпотетичні венеріанські мікроби самі виробляють аміак, щоб нейтралізувати кислоту навколо себе? Це було б неймовірно елегантним еволюційним рішенням: створювати навколо себе крихітну «бульбашку» з придатними для життя умовами. Якщо це так, то аміак – не просто пасивний біомаркер, а справжня зброя виживання.
Від гіпотез до дії: як ми збираємось це перевірити?
Суперечки можуть тривати вічно, але у науці найкращий арбітр — це прямий експеримент. Теорії, хоч би якими красивими вони були, вимагають підтвердження. Саме тому вчені пропонують надіслати до Венери спеціальну місію. Ідея полягає в тому, щоб запустити невеликий зонд-кубсат під назвою VERVE разом із більшою місією Європейського космічного агентства EnVision у 2031 році. VERVE стане свого роду “попутником”: він долетить до Венери на борту основного апарату, а потім відокремиться і розпочне власне дослідження. Його завдання просте і одночасно неймовірно складне: пролетіти крізь хмари і «понюхати» їх.
Зонд повинен становити докладну карту розподілу фосфіну, аміаку та інших загадкових газів. Головне питання, на яке він має відповісти: звідки вони беруться? Їхнє джерело знаходиться на поверхні — наприклад, їх викидають вулкани? Чи він ховається прямо в атмосфері, де щось активно їх виробляє? Тільки прямий вимір на місці зможе поставити крапку у цій суперечці.
Між надією та скепсисом: що далі?
Сьогодні ми знаходимося в дивовижній точці. У нас є непрямі докази, що вказують на можливість існування життя в одному з найнесприятливіших світів Сонячної системи. Майбутня місія — це не гонитва за «зеленими чоловічками». Це класичний приклад наукового методу у дії: від спостереження – до гіпотези, від гіпотези – до експерименту. Навіть якщо VERVE не знайде ніяких мікробів, він збере безцінні дані про атмосферу Венери, яка допоможе нам краще зрозуміти нашу сусідку.
Але якщо він щось знайде. це змінить все. Це означатиме, що життя здатне чіплятися за існування в найнеймовірніших умовах. І можливо, одного разу відповідь на вічне запитання — чи ми одні у Всесвіті? — прийде звідти, звідки на нього чекали найменше. З розпеченої, отруйної та такої загадкової Венери.