На дальньому боці Місяця кора набагато товща, а рідкоземельних елементів значно менше. За версією китайського планетолога, це сталося під впливом Землі, який ми й досі іноді помічаємо ясними ночами як ефект «попелястого світла Місяця».
Зроблені в 1959 році радянським апаратом «Місяць-3» перші знімки зворотного боку природного супутника нашої планети стали сенсацією не лише самим фактом їх отримання: практично відразу стало зрозумілим, що ця частина Місяця суттєво відрізняється від тієї, яку ми бачимо із Землі.
Виявилося, що різниця полягає не лише у практично повній відсутності темних базальтових морів і великій кількості кратерів — сама кора там виявилася на десятки кілометрів товщою. Крім того, рідкісні радіоактивні елементи чомусь зосереджені на видимому боці.
Це стало предметом наукового розслідування, яке триває й досі. За однією з версій, невдовзі після утворення Місяця на його дальній бік впало велике небесне тіло, яке повністю зруйнувалося й укрило своєю речовиною практично всю півкулю. Відбитком цієї події вважають величезний басейн Південний полюс — Ейткен, найбільший і найдавніший місячний кратер.
Нещодавно вчений зі Школи фізики при Хенаньському педагогічному університеті Лю Веньшуай запропонував інше пояснення. У статті, опублікованій на сервері препринтів arXiv.org, він висловив думку, що нинішній вигляд Місяця значною мірою сформувала Земля, причому незвичайним способом. Дослідник вважає, що ключову роль відігравало тепло від молодої гарячої планети. Відомо, що в космосі атомів украй мало, вони майже не взаємодіють між собою, тож середовище не є теплопровідним.
Планетолог пояснив, що тепло Землі передавалося завдяки її випромінюванню — тому самому, яке ми нині спостерігаємо як «попелясте світло Місяця». Цей ефект полягає в тому, що під час фази півмісяця неосвітлена Сонцем частина місячного диска все ж ледь помітно проглядається завдяки світлу, відбитому від Землі.
Сьогодні це лише слабке видиме світло, яке практично не має фізичного впливу. Проте 4,5 мільярда років тому від розпеченої планети мало виходити потужне інфрачервоне, тобто теплове, випромінювання. Саме завдяки йому постійно звернений до Землі бік Місяця нагрівався, що спричиняло рух речовини: магма піднімалася, розливалася на видимій стороні й поступово перетікала на дальній бік. Там, у холодніших умовах, вона застигала, утворюючи товстішу кору.
Щодо радіоактивних елементів діяли протилежні процеси. Вони були щільнішими й важчими за матеріал кори, тому під дією гравітації прагнули вглиб Місяця. Але через товстішу кору на дальньому боці вони не могли пробитися крізь неї, тож сила тяжіння поволі стягувала їх туди, де занурюватися було легше, тобто на видимий бік.
Залишається з’ясувати, чому ті ж самі елементи є й у басейні Південний полюс — Ейткен на зворотному боці. Можливо, частина речовини все ж таки змогла «стекти» під товсту кору, а падіння небесного тіла пробило її й вивело на поверхню глибші шари.