Що відчуває людина, падаючи у чорну діру: моторошна подорож у безодню космосу
Чорні діри — найзагадковіші створіння Всесвіту. Вони не випромінюють світла, не мають поверхні, а їхня гравітація настільки сильна, що навіть фотони — найшвидші частинки у природі — не можуть вирватися з їхніх обіймів. І все ж, попри страх і морок, чорні діри притягують нас — як вогонь метеликів. Ми дивимося на них не лише з острахом, а й з дивним захопленням.
Саме цю прірву між страхом і цікавістю досліджує астрофізик Йонас Енандер у своїй новій книзі Facing Infinity: Black Holes and Our Place on Earth («Дивлячись у нескінченність: чорні діри і наше місце у Всесвіті»). Автор проводить нас у подорож через історію відкриттів, наукові революції і філософські питання, які поставили чорні діри перед людством. А починається ця подорож із найстрашнішого сценарію, який можна уявити: падіння людини в чорну діру.
Світло гасне, темрява росте
Уявіть, що ви — астронавт, який завис у космосі. Навколо — тиша, без повітря, без шуму. Лише ваш подих у шоломі. Перед вами — щось неприродно чорне. Там немає зірок, немає світла, лише дірка в самому просторі. Це — чорна діра.
Ви починаєте падати. Немає мотора, немає реактивного струменя — лише гравітація, яка тягне вас у безодню. Чим ближче ви підлітаєте, тим дивнішим стає все довкола. Світло зірок згинається, множиться, спотворюється. Ви бачите “фантомні” копії зірок, які блимають і тануть, наче міраж у пустелі. Здається, що темрява керує світлом — і це справді так: гравітація чорної діри викривлює простір настільки, що навіть промені світла змушені йти по колу.
Подорож у точку, де зникає все
Ви знаєте, що попереду — точка, яку називають сингулярністю. Там закони фізики перестають працювати. Там усе, що колись існувало, стискається до нескінченно малої точки. Ви наближаєтеся до горизонту подій — невидимої межі, за якою вже не можна повернутися. І хоча немає жодного попереджувального знаку, ви відчуваєте — перетнули її.
Ваші ноги починають тягнути сильніше, ніж голову. Тіло розтягується, ніби космос сам намагається розмотати вас на атоми. Цей процес астрофізики називають спагеттифікацією. Але болю майже немає — усе відбувається занадто швидко. Менше секунди — і ваші клітини, кістки, навіть ДНК зникають у темряві.
Мить перед нескінченністю
Перш ніж усе закінчиться, ви бачите ще одну дивовижну картину — кільце світла, стиснуте в тонку смугу навколо вас. Це зібране світло мільярдів зірок, яке викривила чорна діра. Ви — в самому центрі цього кільця, між світлом і темрявою.
І в останню секунду вашого існування Всесвіт здається дивно гармонійним — спокійним, хоч і смертельно небезпечним.
Потім — тиша. І лише чорна діра, яка продовжує своє вічне мовчання.
Темрява, що тримає галактики
Йонас Енандер нагадує: попри весь цей жах, чорні діри — не вороги, а архітектори космосу. Вони є центрами більшості галактик, у тому числі нашого Чумацького Шляху. Саме вони впливають на народження нових зірок і на розподіл матерії у Всесвіті.
“Чорна діра — це не просто місце, де все закінчується, — пише Енандер. — Це місце, де народжується нове розуміння світу.”