Місяць здається спокійним і «мертвим» світом, але нові дані свідчать про протилежне. Вчені створили першу глобальну карту невеликих хребтів у місячних морях — структур, що виникають унаслідок стискання кори. Виявилося, що таких утворень тисячі, і багато з них є відносно молодими за геологічними мірками. Це означає: Місяць досі повільно зменшується в розмірах — і, ймовірно, здатен породжувати нові місяцетруси. Дослідження опубліковане в The Planetary Science Journal й стало першим системним аналізом так званих малих хребтів у морях (small mare ridges, SMR).
Чому Місяць стискається?
На відміну від Землі, де діє тектоніка плит — континенти рухаються, стикаються й розходяться — Місяць має єдину зовнішню «оболонку». У нього немає рухомих плит.
Однак його надра поступово охолоджуються. Коли внутрішні шари втрачають тепло, об’єм зменшується. У результаті вся кора зазнає стискання. Це створює розломи, уздовж яких один блок порід насувається на інший, формуючи характерні уступи та хребти.
Раніше вчені добре знали про лопатеподібні уступи в гірських районах Місяця — так звані lobate scarps. Вони виникли протягом останнього мільярда років і вважалися головним доказом того, що супутник стискається. Та тепер з’ясувалося: це лише частина картини.
Нові структури в місячних «морях»
Місячні моря — це темні рівнини, утворені давніми потоками лави. Саме тут дослідники систематично шукали інший тип структур — малі хребти. У результаті вони каталогізували 1 114 раніше невідомих сегментів таких хребтів на видимому боці Місяця. Загальна кількість відомих SMR зросла до 2 634.
Аналіз показав, що середній вік цих структур — приблизно 124 мільйони років. Для небесного тіла віком 4,5 мільярда років це майже «вчора». Їхній вік близький до віку лопатеподібних уступів, що свідчить про спільне походження.
Більше того, в деяких регіонах уступи з гірських районів буквально переходять у хребти в морях, підтверджуючи: це прояв одного й того ж процесу глобального стискання.
Нові джерела місяцетрусів
Під час місій «Аполлон» сейсмометри зафіксували місяцетруси — іноді досить потужні. Раніше їх пов’язували з розломами, що формують лопатеподібні уступи.
Оскільки малі хребти утворюються тим самим механізмом стискання, вони також можуть бути джерелами сейсмічної активності. А це означає, що зони потенційних місяцетрусів можуть бути значно поширенішими, ніж вважалося.
Для майбутніх місій це не просто академічне питання. Планування посадок і будівництва довготривалих баз потребує розуміння сейсмічних ризиків. Особливо з огляду на програму Artemis program, яка передбачає повернення людей на Місяць.
Динамічний, а не «мертвий» світ
Нове дослідження змінює уявлення про Місяць як про повністю застигле тіло. Він не має рухомих плит, як Земля, але залишається геологічно активним — повільно стискається, формує нові розломи й періодично «здригається».
Сукупність даних про уступи й малі хребти створює цілісну глобальну картину: Місяць — це динамічна система, чия внутрішня еволюція триває й сьогодні. І хоча цей процес відбувається надзвичайно повільно, у масштабах сотень мільйонів років він змінює обличчя нашого найближчого космічного сусіда.