Астрономи давно звернули увагу на незвичайні подвійні системи, де жовті карлики благополучно обертаються навколо чорних дірок, причому досить близько. Питання було навіть не в тому, що відносно невелика зірка має такий небезпечний компаньйон, а в тому, як вона може «дожити» до моменту його появи.
Чорна діра зоряної маси — те, що колись було ядром дуже масивного світила, найчастіше в десятки разів важче за Сонце. Такі довго не «живуть»: іноді лише за 10 мільйонів років у їхніх ядрах повністю «перегорає» все термоядерне паливо.
Тоді вже нічого не може стримувати гравітацію, яка прагне стискати речовину. Від цього стиснення ядро розжарюється, нагріває та роздмухує навколишні шари. Зірка тимчасово стає червоним гігантом, а потім вибухає надновою – скидає всю зовнішню оболонку. Ядро при цьому «провалюється» саме в себе: перетворюється на чорну дірку.
Цей класичний сценарій, що скрізь спостерігається, не дозволяє уявити собі, щоб у чорної дірки була «жива і неушкоджена» карликова зірка-компаньйон, тим більше на близькій відстані. За всіма розрахунками, велика партнерка повинна поглинути її, ще будучи на стадії червоного гіганта: зірки, що старіють, розширюються до величезних діаметрів, і знаходитися поряд з ними в цей час — вірна загибель.
Саме тому так спантеличують астрономів, зокрема, дві системи, виявлені космічною обсерваторією Gaia: BH1 та BH2. BH, як легко здогадатися, означає black hole – «чорна діра». Чорна діра № 1 розташована за 1560 світлових років від нас, у сузір’ї Зміїносця, № 2 — за 3800 світлових років від Землі, у сузір’ї Центавра. Маса у них дуже схожа: 9,6 та 8,9 маси Сонця.
І в однієї, і в другої є компаньйони, причому в обох випадках це зірки «вагою» приблизно наше світило. Обидві ще «живі», щоправда, друга вже завершує основний етап своєї еволюції і перетворилася на червоного гіганта. Але все одно це за своїм типом сонцеподібна зірка.
Цікаво, що ці «сонця» розташувалися до своїх чорних дірок дуже близько: у BH1 зірка знаходиться майже на відстані Землі від Сонця, у BH2 там, де в Сонячній системі Юпітер. При цьому «прародительки» цих чорних дірок були зірками великих мас: наприклад, BH2 була ядром світила «вагою» в 92 Сонця, і BH1 точно мала масу більше 50 Сонців. Як вони за таких габаритів не «з’їли» компаньйонів ще до своєї «смерті» чи не вибили їх із системи після того, як спалахнули наднові, — цікаве питання.
Команда астрономів зі Швейцарії, США, Іспанії та Греції запропонувала відповідь. У своїй статті вчені поділилися розрахунками, з яких виходить, що ці величезні «прародительки» чорних дір червоними гігантами ніколи не були: на момент «перегорання» ядра вони давно втратили більшу частину своєї речовини «дорогою ».
У космосі спостерігають такі приклади, що їх називають зірками Вольфа — Райє (на честь французьких астрономів-першовідкривачів). Ці світила спочатку важковагові, але вони ніби не в силах утримувати в собі таку масу і поступово викидають її. Один із найефектніших прикладів — WR 124, оточена важкою «хмарою» власної викинутої речовини, хоча вона при цьому наднової не вибухала.
Як пояснили астрономи, за такого сценарію на момент свого кінця як зірки у BH2 мало залишитися маси всього приблизно на 11 Сонців. Пару сонячних мас відкинуло геть, а решта «схлопнулась» у чорну дірку.
Моделювання показало, що в принципі все це дозволяє жовтим карликовим компаньйонам продовжувати спокійно «жити», поки з їх гігантськими «братами» відбуваються всі ці трансформації. До речі, маломасивні зірки «спалюють» у собі водень мільярди років, тож для них метаморфози важкоатлетів — швидкоплинний спогад. Ситуація, що спостерігається, породжує і цікавіше питання: чи означає це, що планети у сонцеподібних зірок теж можуть пережити подібне сусідство і згодом існувати поблизу чорної дірки?
Comments