За три кроки до мети

У своєму цьогорічному Посланні до Верховної Ради президент України багато уваги приділив науці як ключовому ресурсу модернізаційної стратегії держави. Не випадково одним із напрямів Програми економічних реформ став «Розвиток науково-технічної та інноваційної сфери». Національний план дій на 2011 рік створює реальні умови для динамічного старту. Тобто Україна поступово відновлює рух у руслі глобальних економічних трендів, які сьогодні щільно пов’язані з науковим розвитком. Курс на інноваційні реформи — незворотний. І це абсолютно закономірно, адже наука завжди була візитною карткою України. Протягом останніх 50 років і держави, і корпорації стабільно нарощують видатки на науку, інновації, високі технології і досягають вражаючих результатів. Навіть у період кризи, коли тотально скорочуються інші видатки, — інвестиції в науку, навпаки, зростають, адже випереджувальний розвиток науки і технологій стає необхідністю для конкурентного виживання держав. У ХХІ ст. федеральні видатки США на НДДКР майже подвоїлися (з 84 млрд. у 2001 році до 150 млрд. у 2008 р.). Французька держава бере позику на ринку капіталу на суму 35 млрд. євро для розвитку інновацій у сфері наук про життя (медицина, генетика, біотехнології). У 2009 році витрати Китаю тільки на популяризацію науки становили 8,7 млрд. юанів (близько 1 млрд. доларів). Російська Федерація за п’ять останніх років потроїла інвестиції в науку. Нова європейська стратегія «Європа-2020» чітко націлена на здійснення проривів у подоланні ключових небезпек — енергодефіциту, продовольчої кризи, кліматичних змін. Звісно, що це можливо лише на основі наукових досліджень та інновацій.

Сьогодні між державами відбувається справжнє змагання за право розміщувати на своїй території найсучасніші наукові мегаоб’єкти. Наприклад, Австралія та ПАР конкурують за найбільший радіотелескоп Square Kilometre Array, а в Чилі розмістилася Європейська південна обсерваторія.

Проте, незважаючи на ажіотажний попит на результати наукової діяльності та постійне нарощення світових наукових інвестицій, кількість держав, здатних продукувати значущі наукові результати світового рівня, залишається обмеженою. Але Україна входить до їх числа.

Без зайвої скромності маємо визнати помітність внеску наших учених і наших розробок у створення Великого адронного колайдера (ВАК), який по праву вважається експериментом століття. Розроблені українцями сцинціляційні матеріали, здатні витримувати надвисокі радіаційні навантаження, виявилися оптимальним рішенням для розробки детекторних установок ВАК. Вітчизняні фізики сьогодні беруть безпосередню участь в обробці експериментальних даних завдяки системі ГРІД, декільком кластерам, які вже створені в Україні. І є реальні результати. Зокрема, вперше досліджено процеси народження К-мезонів і Z-бозонів при енергії зіткнення протонів, відповідно, 900 гігаелектрон-вольт і 7 тераелектрон-вольт.

Не менш вагомі результати української науки і в інших сферах. Протягом останнього року вітчизняні вчені розв’язали низку фундаментальних задач, які найближчим часом дадуть змогу вирішити такі глобальні проблеми, як прогнозування і запобігання розвиткові небезпечних ситуацій техногенного, екологічного та соціального походження, боротьба з масштабними стихійними лихами (циклонами, торнадо тощо), створення знеболювальних препаратів нового покоління…

Тобто за багатьма науковими напрямами Україна сьогодні справді входить до вищої ліги світової науки. Тим більш парадоксально, що в цьому елітарному клубі Україна залишилася єдиною країною, яка протягом багатьох років не мала стратегічно виваженої державної науково-технічної політики (бували періоди, коли ця політика взагалі не проводилася), в якій досі не сформовано цілісної інноваційної системи і де наука практично не задіяна в забезпеченні економічного зростання.

Наслідки невтішні. Якщо українська наука інколи ще здатна зіграти на випередження, Українська держава хронічно відстає від розвинених країн. Більше того, останніми роками це відставання значно поглибилось: із 2000 року в рейтингу глобальної конкурентоспроможності ВЕФ Україна змістилася на 33 позиції вниз. Причому падіння не зупинялося навіть у період економічної стабільності (1999—2004 рр.), що є ознакою експлуатації екстенсивної моделі зростання та інфляції ресурсів інтенсивного розвитку. Тобто того розвитку, який у підсумку й дає нову якість життя, новий рівень виробничої культури, нову структуру економіки.

Сьогодні рівень насиченості економіки науковими кадрами в Україні — 5,8 учених, у т.ч. 3,8 дослідників на 1 тис. населення — критично низький. Наприклад, у Польщі ці показники становлять 8 і 6,8 відповідно, в Литві — 12 і 8,7, в Угорщині — 12,6 і 8,4. Сьогодні менше 4% випускників вузів — фахівці у галузі природничих наук, тоді як у США і Фінляндії таких — 9%, Швейцарії і Німеччині — 10, Республіці Корея — 11, Франції — 13, Великобританії — 15%.

Річ у тому, що поодинокі наукові успіхи нічого не змінюють і ні на що не впливають. Економічний ефект настає тоді, коли проривні відкриття генерують не одиниці і навіть на десятки вчених, а сотні й тисячі. Наприклад, бюджет Рамкової програми конкурентоспроможності та інновацій ЄС становить 3,6 млрд. євро, і ці кошти спрямовуються на підтримку понад 100 тис. малих і середніх підприємств.

Головне, що ми маємо зробити сьогодні, — це актуалізувати потужний потенціал розвитку, який сконцентрований у науці, створити економічну систему, запрограмовану на постійне впровадження інновацій та споживання новітніх технологій. І, хоч як це парадоксально, для цього потрібні лише три кроки.

Крок 1. Раціональне використання фінансових ресурсів.

Як відомо, для того, щоб наука могла просто відтворювати потенціал, зберігати наявну кількість наукових шкіл та напрямів досліджень, необхідне її фінансування у розмірі не менше 1% ВВП. Для забезпечення економічного сенсу науки, тобто її здатності забезпечувати зростання економіки за рахунок впровадження нових технологій та інновацій, фінансувати науку потрібно як мінімум у обсязі 1,7% ВВП. До речі, саме такий поріг бюджетного фінансування встановлений Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Але, на жаль, цього критерію Україні не вдалося досягти жодного разу. Середній рівень сукупного фінансування наукової сфери коливався на рівні 1,1%, а протягом останніх п’яти років становить менше одного відсотка — 0,96% у 2006 році, 0,85% — у 2009, 0,87% — у 2010. Бюджетне ж фінансування становить 0,3—04% ВВП.

Декому така ситуація може здатися цілком логічною, адже дефіцит коштів у науковій сфері — прямий наслідок тяжкої ситуації у фінансовому секторі національної економіки загалом. Насправді ж тут працює зворотна закономірність: Україна залишається бідною саме тому, що майже не інвестує в науку. Справедливість відомого вислову Б.Клінтона про багатство Америки і якість університетів неодноразово доведена на прикладі багатьох держав світу.

Втім, проблема полягає не так у кількості фінансових ресурсів, як у тому, на що та як вони витрачаються.

Загальновідомо, що в багатьох сферах видатки Держбюджету плануються за принципом «всім потроху». І наука — найяскравіший приклад згубності такого підходу.

У нашій державі наразі налічується 1340 наукових установ, у т.ч. 750 — бюджетних. Виходячи з рівня фінансування, кожній установі щороку дістається близько 1—2 млн. грн. Очевидно, що серйозних наукових результатів за ці кошти не отримати. Тобто більшість потенційно потужних суб’єктів економічного зростання — НДІ і лабораторії — сьогодні перетворилися на об’єкти соціального утримання. Те саме спостерігається і з виконанням державних цільових науково-технічних програм, рівень фінансування яких стабільно становить 1—20% від запланованого.

Є ще один парадокс. Витрачаючи кошти на утримання НДІ, держава майже не користується таким потужним важелем науково-технічної політики, як державне замовлення на високотехнологічні винаходи. За цим показником Україна посідає одне з найнижчих місць у глобальному рейтингу конкурентоспроможності ВЕФ — 112-те.

Наслідком такого підходу «розмазування коштів тонким шаром» є спіраль наукового регресу, яка розкручується дедалі інтенсивніше. Недофінансування науки призводить до відсутності вражаючих наукових результатів на більшості напрямів досліджень. Невисока результативність науки, у свою чергу, формує враження, буцімто вона непотрібна державі, «зайва», буцімто її немає сенсу фінансувати. Як наслідок — державні видатки на науку рік у рік зменшуються, а згортання бюджетного фінансування стає негативним сигналом для бізнесу про безперспективність даної сфери для інвестицій. Не випадково обсяги позабюджетних інвестицій у науку з 2003 року скоротилися вдвічі!

Тому сьогодні вкрай необхідно змінити базові принципи, покладені в основу фінансування наукової сфери ще за часів планової економіки, і сформувати цілком сучасні підходи. Передусім маємо перейти переважно від фінансування процесу до фінансування результату і від фінансування установ до фінансування наукових колективів. Але не треба впадати в крайнощі. Базове фінансування наукових установ, яке дає можливість для стартового пошуку наукових проектів, є необхідним.

Формування конкурентоспроможного сектору наукових розробок потребує кардинального збільшення частки програмно-цільового фінансування тих напрямів науково-технічного розвитку, які орієнтовані на виробництво інноваційної продукції 6-го технологічного укладу. Відповідні зміни, нагадаю, вже затверджено новим Законом «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки».

Колосальне значення, з погляду ефективності фінансування НДДКР, має наведення порядку у сфері державних закупівель. Наукову діяльність не можна розглядати в одному ряду з іншими видами економічної діяльності. Тут є своя досить серйозна специфіка, яка пов’язана з унікальним характером товарів, робіт та послуг у науковій сфері. У жодній країні ЄС немає такої тендерної системи в науці, як в Україні. Ця система вийшла за межі розумного.

Тому необхідно внести зміни до Закону України «Про здійснення державних закупівель» стосовно наукової сфери, і зробити це до початку наступного бюджетного року.

Завдяки підвищенню ефективності використання коштів у науковій сфері нам вдасться як мінімум подвоїти реальну віддачу від них протягом найближчих двох-трьох років.

Крок 2. Створення цілісної інноваційної інфраструктури.

Розвиток фундаментальної науки потребує серйозних фінансових вливань із боку держави, і це — абсолютно необхідна стаття видатків, адже таким чином справді формується фундамент усієї наукової сфери.

Але сьогодні для України набагато важливішою є проблема зацікавленості економіки у виході вже наявних наукових розробок на ринок, у реальний сектор економіки. Без інфраструктурної ланки, яка б забезпечувала такий вихід, фінансування науки ніколи не перетвориться на перспективні інвестиції й залишиться чистими витратами. Саме на цьому етапі ми маємо певний «провал». В інноваційній системі України фактично немає посівного й венчурного фінансування, підтримки стартапів і захисту прав інтелектуальної власності — тобто ключових елементів комерціалізації наукових розробок. Без заповнення цих прогалин національна інноваційна система більше скидається на решето, ніж на дійову інфраструктуру.

У багатьох державах світу активно працюють венчурні та посівні фонди, які беруть на себе високі ризики зі створення нових інноваційних та наукоємних проектів. Але прибутки від реалізації однієї успішної технології або розробки значно перевищують сукупний розмір усіх невдалих інвестицій. І це не враховуючи економічного ефекту від впровадження інновацій, який дає реальне зростання ВВП на якісно новій структурній основі.

Досвід таких держав, як Фінляндія, Великобританія, Франція, Ізраїль, може бути застосований і в Україні. Тим більше що ми сьогодні маємо два наочних приклади — в Російській Федерації та Казахстані — успішного втілення закордонного досвіду.

Я абсолютно впевнений у тому, що створення національної системи венчурного і посівного фінансування наукових та інноваційних проектів при цілком помірній затратності, з погляду фінансових та організаційних ресурсів, дасть необхідний стимул вітчизняній науці і забезпечить її стрімкий розвиток. Держінформнауки ініціює створення Українського венчурного фонду, Фонду підтримки малого інноваційного бізнесу, розробку нового законодавства в інноваційній діяльності, яке стимулюватиме інноваційні реформи.

Крок 3. Нова фінансова політика та створення стимулів.

Виняткове значення у науково-технічній політиці має застосування методів так званої непрямої підтримки наукової, дослідницької й інноваційної діяльності, таких як податкові та амортизаційні пільги, відстрочене оподаткування, пільгове кредитування тощо. Зазначений вид стимулювання зберігає самостійність суб’єктів економічної діяльності, знижує рівень їхньої залежності від перебігу бюджетного процесу та упередженості чиновників, котрі приймають рішення. Більше того: застосування системи стимулів наукової та інноваційної діяльності створює умови для різкого підвищення активності й ефективності діяльності вчених та інноваторів, адже обсяги таких непрямих методів підтримки прямо залежать від результативності їхньої наукової й інноваційної діяльності.

Серед держав, які роблять ставку на науку як чинник номер один у забезпеченні економічного зростання, Україна виділяється майже повною відсутністю непрямих методів підтримки науково-дослідної та інноваційної діяльності у сфері високих технологій. Схожа ситуація склалася, наприклад, у Фінляндії, але лише тому, що фінський уряд здійснює масштабні фінансові вливання безпосередньо в науку, чого в Україні не спостерігається.

Світовою практикою нагромаджено багатий досвід застосування різноманітних непрямих методів. Наприклад, у Великобританії є можливість списати на собівартість витрати на НДДКР на будь-яку суму, діє інвестиційний податковий кредит у розмірі 50—100% від вартості впроваджуваної техніки; для інноваційних компаній, які стартують, податок на прибуток знижений з 20 до 1%. Для малих та середніх підприємств у разі перевищення попереднього максимального рівня витрат на НДДКР або на 20% знижується оподатковуваний прибуток, або податкові виплати зменшуються на 6% від величини витрат на дослідження та розробки.

До Податкового кодексу України закладено низку механізмів непрямої підтримки інноваційної діяльності в окремих галузях економіки (машинобудуванні, енергетиці, літакобудуванні та інших). Водночас уряд розглядає можливість внесення змін до Податкового кодексу з метою розширення сфери застосування пільгових режимів і стимулювання інновацій. Тому сьогодні стоїть завдання ув’язати роз’єднані механізми підтримки в єдину узгоджену систему стимулювання інноваційного розвитку всієї економіки. На успішному прикладі технопарків переконливо доведено, що у зв’язку з впровадженням податкових пільг державний бюджет отримує прибуток, удвічі-вчетверо більший за обсяг наданих пільг. Упевнений, що спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків, так бездумно зруйнований у 2005 році, буде нарешті поновлено.

Системні реформи, розпочаті президентом України, мають обов’язково охопити сферу управління та фінансування науки. Якщо цього не станеться, після економічних та соціальних реформ ми ризикуємо приземлитися на ті ж самі рейки технологічно застарілої економіки, які нікуди не ведуть.

Навіть в умовах об’єктивно існуючих фінансових обмежень ми можемо і повинні перейти від періоду технологічної стагнації до наукового і економічного прогресу, створити «українське економічне диво». Для цього потрібно зробити лише три кроки. Їх реалізація не потребуватиме великих фінансових витрат, але їх реальна цінність — дуже висока. Адже ціна питання — майбутнє України як держави з лідерськими амбіціями.

ПРЕС-СЛУЖБА Держінформнауки