Дослідники з Берлінського музею природознавства та Неаполітанського університету імені Федеріко II провели акустичний аналіз вокалізації домашніх і диких кішок. Для обробки архівних звукових записів фахівці застосували технології автоматичного розпізнавання мовлення, які спочатку були розроблені для аналізу людського голосу.
Аналіз показав, що муркотіння має стійку ритмічну та частотну структуру, яка залишається незмінною у кожної конкретної особини. Цей звук, який кішки видають у стані спокою, наприклад під час погладжування, може слугувати акустичним маркером для розрізнення тварин. Алгоритми машинного навчання здатні розпізнавати індивідуальні особливості муркотіння та визначати за ним конкретну кішку.
Нявкання, навпаки, демонструє високу варіативність навіть в однієї й тієї самої тварини. Кішки використовують цей тип вокалізації в різних ситуаціях: коли вимагають їжу, привертають увагу або встановлюють контакт із людиною. Акустичні параметри нявкання істотно змінюються залежно від ситуації, що робить його менш придатним для ідентифікації, але більш ефективним для передавання конкретних повідомлень.
Порівняльний аналіз вокалізації п’яти видів диких котячих, зокрема африканської дикої кішки та гепарда, виявив суттєві відмінності. Нявкання домашніх кішок відзначається значно більшим розмаїттям порівняно з вокалізацією їхніх диких родичів. Дослідники пов’язують це з процесом одомашнення: спільне проживання з людьми протягом тисячоліть сприяло розвитку вокальної пластичності у домашніх котів.