Хвороба Гантінгтона: вчені наближаються до першого справжнього лікування
Хвороба Гантінгтона десятиліттями вважалася невиліковною. Це спадкове захворювання мозку поступово позбавляє людину контролю над рухами, впливає на мислення, пам’ять і емоційний стан. Зазвичай діагноз ставлять у віці від 30 до 50 років, коли з’являються помітні рухові порушення. Після цього люди живуть у середньому ще 15–20 років.
Попри те що хвороба трапляється відносно рідко — приблизно у п’яти людей зі 100 тисяч, — вона часто вражає людей у найактивніший період життя, коли вони працюють і виховують дітей. Довгий час медицина могла лише полегшувати симптоми. Але нові дослідження дають підстави говорити про реальну надію на лікування.
Генетичний корінь хвороби
Причину хвороби Гантінгтона вдалося з’ясувати лише у 1993 році. Виявилося, що вона пов’язана з мутацією в гені HTT, який відповідає за вироблення білка гантінтину. У цьому гені є ділянка, де багаторазово повторюється комбінація з трьох «літер» ДНК — CAG.
У здорових людей таких повторів менше ніж 35. Якщо їх понад 39 — хвороба неминуче розвивається. Чим більше повторів, тим раніше з’являються симптоми. Ба більше, з роками ця послідовність може ще більше подовжуватися в окремих клітинах мозку — явище, яке називають соматичним розширенням. Саме воно частково пояснює, чому люди з однаковою спадковою мутацією можуть хворіти по-різному.
Що відбувається з мозком задовго до симптомів
Сучасні дослідження показали: зміни в мозку починаються задовго до появи явних рухових проблем — іноді за 15–25 років. Першими страждають структури, відповідальні за контроль рухів, зокрема смугасте тіло мозку. З часом ураження поширюється на кору головного мозку та нервові «магістралі», що з’єднують різні його ділянки.
Навіть на дуже ранніх стадіях можуть з’являтися тонкі порушення уваги, настрою та когнітивної гнучкості — здатності швидко змінювати спосіб мислення або підхід до завдань. Ці зміни настільки незначні, що люди зазвичай живуть повноцінним життям і не підозрюють про хворобу.
Прорив у лікуванні: геннотерапія AMT-130
Найбільший оптимізм у науковців викликали результати випробування експериментальної генної терапії AMT-130. Вона спрямована на зменшення вироблення токсичного мутантного білка гантінтину — головного «винуватця» руйнування нервових клітин.
У клінічному дослідженні взяли участь 29 пацієнтів із підтвердженим діагнозом. Через три роки спостереження в них зафіксували повільніше погіршення когнітивних функцій, зокрема швидкості обробки інформації та читання. Але найважливішим для лікарів стало інше: у спинномозковій рідині знизився рівень білка нейрофіламенту — маркера руйнування нейронів. Причому показники впали навіть нижче початкових значень, що може свідчити не просто про маскування симптомів, а про реальний захист клітин мозку.
Вікно можливостей — за десятки років до хвороби
Паралельно з клінічними випробуваннями вчені з Університетського коледжу Лондона та Кембриджського університету провели масштабне дослідження молодих дорослих, які мають мутацію гена, але ще далекі від прогнозованого початку хвороби — в середньому на 20–25 років.
Результати показали: навіть за відсутності явних симптомів уже можна виявити тонкі ознаки змін у мозкових мережах і показниках нейродегенерації. Водночас люди залишаються функціонально здоровими. Це означає, що існує тривалий період, коли втручання може бути особливо ефективним.
Чому це важливо
Виявлення ранніх біомаркерів хвороби має вирішальне значення для майбутніх клінічних випробувань. Вони дозволять зрозуміти, чи справді нові препарати уповільнюють або зупиняють ушкодження мозку, а не просто тимчасово покращують стан.
Якщо препарати, здатні гальмувати прогресування хвороби, будуть схвалені регуляторними органами, їх можна буде застосовувати на ранніх етапах — задовго до появи тяжких симптомів. Це може радикально змінити якість і тривалість життя людей із хворобою Гантінгтона.
Нарешті зрушення з мертвої точки
Попри те що деякі результати ще очікують повноцінної наукової публікації, прогрес останніх років уже дає підстави для обережного оптимізму. Вперше за десятиліття з’являється відчуття, що хворобу Гантінгтона можна не лише вивчати, а й реально стримувати. І для пацієнтів, і для їхніх родин це означає головне — надію, якої так довго бракувало.