Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році ця територія надовго стала символом техногенної катастрофи — з людськими жертвами, масштабним забрудненням і колосальними економічними втратами. Але з плином часу зона відчуження набула ще однієї, несподіваної ролі: вона перетворилася на унікальну природну лабораторію, де вчені спостерігають, як життя адаптується до умов, які здавалися несумісними з існуванням.
За десятиліття досліджень науковці вивчили тут безліч форм життя — від нематод і грибів до птахів, гризунів і диких собак. Вони аналізували мутації, зміни популяцій, стійкість клітин і навіть особливості росту дерев. Проте один із найяскравіших і наочних прикладів адаптації подарували звичайні на перший погляд жаби.
Йдеться про східну деревну жабу (Hyla orientalis), мешканців Чорнобильської зони. Виявилося, що ці амфібії значно темніші за своїх родичів за межами зони відчуження. Причина — підвищений вміст меланіну в шкірі. І це не просто косметична особливість. Дослідження, опубліковане у 2022 році, показало: меланін допомагає поглинати та послаблювати шкідливий вплив іонізуючого випромінювання.
Простіше кажучи, темніші жаби краще переживали радіаційний стрес, частіше виживали й залишали потомство. За майже 40 років після аварії змінилося понад десять поколінь цих тварин, і швидкий, але цілком класичний механізм природного добору зробив темних жаб домінантними в межах Чорнобильської зони.
Цікаво, що подібна стійкість до радіації спостерігається не лише у тварин. Оглядове дослідження, опубліковане в журналі Dose-Response, звертає увагу на дивовижні паралелі між чорнобильськими жабами та людьми, які живуть у регіонах з дуже високим природним радіаційним фоном.
Один із таких прикладів — місто Рамсар в Ірані. Через особливості геології в деяких районах рівень опромінення там у десятки разів перевищує допустимі норми для працівників ядерної галузі. І все ж дослідження показали несподіваний результат: у мешканців Рамсара виявили менше хромосомних пошкоджень, ніж у контрольних груп, а їхні клітини демонстрували підвищену здатність до відновлення ДНК. Подібні ефекти зафіксували також у штаті Керала в Індії та в бразильському Гуарапарі.
Різниця лише в тому, як саме проявляється адаптація. У людей вона відбувається на клітинному рівні, залишаючись невидимою зовні. У жаб — навпаки, зміни буквально видно неозброєним оком. Але суть однакова: життя знаходить спосіб пристосуватися до екстремальних умов.
На думку авторів дослідження, ці приклади — як короткострокового впливу радіації (Чорнобиль), так і багатовікового (Рамсар) — свідчать про глибоко закладену в живих організмах здатність до стійкості. Подальше вивчення цього феномена може мати практичні наслідки: від розвитку радіобіології до медицини майбутнього, зокрема для тривалих космічних місій.
Історія чорнобильських жаб — це не спроба романтизувати катастрофу. Швидше, це нагадування про те, що навіть у найбільш ворожих умовах еволюція не зупиняється, а життя — шукає і знаходить шлях уперед.
