За часів розквіту Римська імперія інженерні рішення створювалися з розрахунком на десятиліття, а іноді й століття служби. Нове археологічне дослідження підтверджує це: уламки стародавнього судна, що затонуло понад 2 000 років тому в Адріатичному морі, розкривають складні технології, які дозволяли кораблям залишатися придатними до плавання протягом тривалого часу.
Йдеться про корабель, відомий як Ilovik-Paržine 1, який було виявлено у 2016 році біля узбережжя сучасної Хорватії на невеликій глибині. Як і багато інших давніх суден, він з часом розпався та був прихований під шаром осаду й каміння. Саме це й врятувало його від повного руйнування: обмежений доступ кисню значно уповільнив процеси розкладання, зберігши деревину та частину вантажу.
Однак справжню цінність для науковців становили не лише залишки корпусу чи амфор, а сліди спеціальних покриттів, які використовувалися для захисту деревини від води. Дослідження, опубліковане в журналі Frontiers in Materials, показало, що римські майстри застосовували не одну, а кілька різних сумішей для гідроізоляції суден.
Зокрема, вчені виявили два основні типи покриття: перше складалося з соснової смоли (так званого пеку), а друге — з поєднання цієї смоли з бджолиним воском. Така комбінація не лише підвищувала водонепроникність, а й полегшувала нанесення матеріалу на поверхню корпусу.
Цікаво, що подібні речовини описував ще давньоримський вчений Пліній Старший, який згадував про суміш смоли, морської води та воску, що використовувалася для обробки кораблів. Сучасні знахідки фактично підтверджують ці історичні свідчення.
Для детального аналізу дослідники застосували цілий комплекс методів — від молекулярних і структурних досліджень до аналізу пилку. Саме пилок став одним із ключових джерел інформації. Оскільки смола має липку структуру, вона зберігає мікроскопічні частинки рослин із тих регіонів, де її виготовляли або використовували.
Результати показали наявність пилку сосни, дуба, ялівцю, оливи, а також рослин, характерних для заболочених і гірських місцевостей. Така різноманітність свідчить про те, що корабель неодноразово ремонтували в різних портах Середземномор’я, кожного разу оновлюючи захисне покриття.
Статистичний аналіз підтвердив цю гіпотезу: на поверхні деревини було зафіксовано кілька шарів покриття — щонайменше чотири або п’ять. Це означає, що судно активно використовувалося протягом тривалого часу і регулярно обслуговувалося.
Ймовірно, корабель був збудований у місті Брундизій (сучасний Бриндізі в Італії), після чого здійснював плавання різними маршрутами Адріатики та Середземного моря. Під час цих подорожей його ремонтували й обробляли новими шарами захисних матеріалів, що й забезпечувало довговічність конструкції.
Це відкриття демонструє, наскільки розвиненими були технології кораблебудування в античності. Римляни не лише створювали міцні судна, а й впроваджували системний підхід до їх обслуговування, використовуючи природні матеріали та адаптуючи технології до умов різних регіонів.
Сьогодні такі дослідження дозволяють не просто описати знахідки, а відтворити цілу історію життя корабля — від його будівництва до останнього плавання. І водночас вони нагадують, що багато сучасних інженерних рішень мають коріння, яке сягає глибокої давнини. Результати дослідження були опубліковані у виданні Frontiers in Materials.
