Вчені довго намагаються зрозуміти, звідки будівельники Стоунхенджа взяли кам’яні моноліти. Висловлювали різні гіпотези. Автори нової роботи проаналізували мінеральний склад та вік шеститонного Вівтарного каменю, що лежить у самому серці археологічної пам’ятки. З’ясувалося, що його видобуто на північному сході Шотландії, а не в Уельсі, як вважали раніше.
Одна з найвідоміших мегалітичних споруд світу розташована у графстві Уїлтшир в Англії – це Стоунхендж. Його почали будувати в неоліті, п’ять тисячоліть тому, періодично переробляючи та розширюючи у наступні два тисячоліття.
Пам’ятник є кільцевими і підковоподібними конструкціями з великих і середніх менгірів — грубо оброблених вертикальних каменів. За складом їх ділять на сарсени (пісковики льодовикового походження з Вест-Вудс до Мальборо) та блакитний камінь. Остання — це збірна назва для різних немісцевих гірських порід, використаних у спорудах Стоунхенджа, вона не повинна вводити в оману.
У центральній підковоподібній споруді лежить Вівтарний камінь вагою шість тонн із світло-зеленого слюдяного пісковика. Припускають, що його встановили на другому етапі реконструкції, проведеної у 2620-2480 роках до нашої ери. Проте впевненості у цьому не було. Також неясно, чи завжди він лежав, чи стояв вертикально.
Про походження вівтарного каменю теж сперечалися. Але в цілому фахівці припускали, що він належить поширеному в цій місцевості комплексу гірських порід, що називається «давнім червоним пісковиком». Швидше за все, з Преселі-Хіллс із заходу Уельсу, за 250 кілометрів. Адже звідти прибула більшість монолітів із блакитного каменю. Вівтарний камінь традиційно розглядали як частину сусідніх, менших мегалітів.
Вчені з Австралії та Великобританії знову датували мінерали в Вівтарному камені і з’ясували, що вони походять з Оркадського басейну на північному сході Шотландії і зовсім не відповідають гірським породам Уельсу. Стаття про це опублікована в журналі Nature.
У науковій роботі використовували датування цирконів, зроблені уран-свинцевим методом. Для тестування гіпотез застосували критерій згоди Колмогорова — Смирнова. Виявилося, що вік цирконів з Вівтарного каменю такий самий, як у кристалічному фундаменті, часів континенту Лаврентія, частиною якого Британські острови були в палеозойському періоді. Такий результат отримали при аналізі віку рутила і апатиту.
Таким чином, приналежність вівтарного каменю до стародавніх червоних пісковиків підтвердилася. Подальше розслідування привело вчених до Оркадського басейну — комплекс осадових порід у Шотландії, утворений між континентами Лаврентія та Балтика, що входять до складу палеоконтиненту Лавруссія.
«Це приголомшливе дослідження, яке перевернуло усталені вікові уявлення. Нам вдалося з’ясувати вік та хімічні маркери одного з найзнаменитіших каменів Стоунхенджа. Таємниця розкрита. Цей знаковий камінь походить із Шотландії, а не з Уельсу. Звідки точно ще належить з’ясувати», — сказав в інтерв’ю прес-службі співавтор роботи, професор Річард Бевінс з Університету Аберіститу (Великобританія).
З нового дослідження випливає важливий висновок, що вівтарний камінь доставили на відстань як мінімум 750 кілометрів.
«З огляду на рівень технологій у неоліті, постає цікаве питання: як такий масивний камінь перевезли на велику відстань? Між північним сходом Шотландії та рівниною Солсбері багато сухопутних бар’єрів. Один із варіантів — морем», — пояснив Ентоні Кларк з Університету Кертін (Австралія).
Наскільки відомо з археологічного літопису, це найдальше перевезення каменя в ту епоху. Для її здійснення був потрібний високий рівень соціальної організації. Цей результат значимий розуміння неолітичних співтовариств на Британських островах, рівня комунікації і транспортних систем.