Невідомі викопні кістки приписали гігантському іхтіозавру

Два палеонтологи з Боннського університету в Німеччині проаналізували раніше не класифіковані викопні кістки, які, ймовірно, належали іхтіозаврам, і виявили в їх структурі низку незвичайних особливостей.

Англійський натураліст і геолог Семюел Статчбері, який жив у XIX столітті, одного разу виявив у районі Брістоля, у кістяному пласті Ост-Кліфф (Aust Cliff), великі фрагменти викопних кісток. Але переконливо віднести їх до якоїсь конкретної тварини не виходило. У подібних геологічних шарах вже знаходили різних представників тетраподів. Після знахідки Статчбері у палеонтологічному співтоваристві розгорілася дискусія: кому належать виявлені фрагменти?

Припущень було кілька. Довго існувала «гіпотеза динозаврів». Вона полягала в тому, що викопні фрагменти — частини стегнової або великогомілкової кістки запропаду або стегозавра. Однак пізніше у цієї версії виникли протиріччя з геологічним літописом та типовими гістологічними ознаками: будова знайдених кісток не відповідала будові завроподів.

Згідно з іншою гіпотезою, фрагменти, виявлені в XIX столітті, належали гігантському іхтіозавру. Після статті Статчбері на території Франції, Німеччини та Швейцарії відкопували кістки, які, ймовірно, належать гігантському морському хижакові. Версія будувалась на порівнянні схожої знахідки з Великобританії з описаним скелетом іхтіозавра з Північної Америки, чию довжину оцінювали у 21 метр.

Вирішили загадку «декласованих» кісток, власника яких не могли визначити більше 150 років, два палеонтологи з Боннського університету (Німеччина). Вони детально порівняли зразки більшості європейських кісткових фрагментів, які, ймовірно, належать гігантським іхтіозаврам з іншими наземними та водними тетраподами. Дослідники також здійснили остеогістологічний аналіз зразків. Результати наукової роботи опубліковані в журналі PeerJ.

Автори вивчали тонкі зрізи скам’янілих кісток за допомогою поляризаційного світлового мікроскопа – оцінювали пористість зразків, співвідношення судинної площі до мінералізованої. Вони виділили чотири особливості у структурі фрагментів: строго поздовжню судинну архітектуру, близько розташовані мітки зростання, безліч вторинних остеонів усередині первинних (це циліндричні формування з кістковими пластинками всередині).

Четверта ознака — будова внутрішніх волокон, які виявилися грубими і орієнтованими не поздовжньо, а подібно до сітки чи ґрат — відкидав «гіпотезу динозаврів» і вказував на те, що вивчені фрагменти були кістками нижньої щелепи іхтіозавра. Крім цього, дослідники порівняли гістологію цих кісток з іншими тріасовими тваринами — архозаврами, діцинодонтами, фітозаврами та іншими, але спорідненості між ними не виявили.

Виявлені особливості були схожі, за словами авторів статті, на закостенілі сухожилля, що мають високу міцність. На основі цього вчені припустили, що незвичайна структура внутрішніх кісткових волокон дозволяла великим щелепам іхтіозаврів витримувати звичайний прийом їжі або, як припустилися палеонтологи, таран інших морських тварин. При цьому кістки мали залишатися досить гнучкими і швидко зростати.