Чума, яка поширювалася Євразією протягом 2 000 років — за тисячоліття до Чорної смерті Середньовіччя, — досі виявлялася лише в людських рештках. Але тепер це змінилося. Протягом десятиліть залишалося незрозумілим, як чума бронзової доби змогла так широко поширитися, однак тепер науковці з’ясували, яка тварина могла бути ймовірним переносником.
Команда археологів проаналізувала фрагменти ДНК у кістках і зубах великої рогатої худоби, кіз та овець бронзової доби в межах масштабного тривалого дослідження, метою якого є відстеження міграцій цих тварин разом із людьми з Родючого півмісяця на Близькому Сході через усю Євразію.
Такі давні зразки тваринної ДНК ніколи не зберігаються повністю: зазвичай вони сильно фрагментовані та значно забруднені залишками організмів, які мешкали в тілі тварини за життя і навіть довго після її смерті.
«Коли ми досліджуємо ДНК худоби в давніх зразках, ми отримуємо складний генетичний “коктейль” із забруднень», — пояснює археолог Університету Арканзасу Тейлор Гермес. «Це серйозна перешкода для отримання чіткого сигналу саме від тварини, але водночас це дає нам можливість шукати патогени, які інфікували стада та людей, що за ними доглядали».
На одному із зубів було виявлено ДНК бактерії чуми — Yersinia pestis, давнього штаму, який ще не вмів заражати бліх, як це відбувалося пізніше в Середньовіччі. Оскільки в бронзову добу Y. pestis ще не використовувала бліх як переносників, археологи давно замислювалися, яким чином чума змогла так широко поширитися серед людей. Відомо, що багато людей загинули від інфекції, а в їхніх рештках знаходять генетичні сліди одного й того ж штаму чуми на стоянках, розташованих за тисячі кілометрів одна від одної.
Це перший випадок, коли лінію бактерії пізнього неоліту — бронзової доби (LNBA) було виявлено в нелюдській тварині. Про це відкриття дослідники повідомили раніше цього року в препринті, а тепер робота пройшла рецензування.
Легко уявити, як свійські вівці, що кочували безкраїми степами Євразії, могли контактувати з дикими тваринами — носіями бактерії, самі при цьому не хворіючи, — а згодом поширювати її між стадами та пастухами. Водночас команда зазначає, що не може повністю виключити передачу інфекції від людей до овець.
«Цього не могло бути досягнуто лише завдяки переміщенню людей. Наша “чумава вівця” стала проривом», — каже Гермес. «Тепер ми розглядаємо це як динамічну взаємодію між людьми, худобою та досі не ідентифікованим “природним резервуаром” інфекції — можливо, гризунами степів Євразії або перелітними птахами».
Виявлення ДНК давніх патогенів — надзвичайно складне завдання. Людей не ховають тварин із такою ж турботою, як інших людей, тому їхні рештки зазвичай зберігаються гірше. Багато зразків свійських тварин, які знаходять археологи, насправді є залишками людської їжі, а це означає, що їх часто готували (а термічна обробка майже гарантовано руйнує ДНК).
«Крім того, люди зазвичай уникають споживання явно хворих тварин, тому фаунистичні колекції, ймовірно, зміщені в бік здорових особин», — пишуть біолог Ієн Лайт-Мака з Інституту інфекційної біології Макса Планка, Гермес та їхні колеги в опублікованій статті. «Навіть якщо інфіковану тварину споживали, одна особина могла заразити багатьох людей, але ймовірність того, що саме цю тварину буде знайдено та досліджено згодом, є низькою».
Це лише третій випадок, коли будь-який штам Yersinia pestis було виявлено в давніх тваринах. Перші два — це середньовічний щур і неолітичний собака, однак ті зразки ДНК були надто фрагментованими, щоб отримати надійні результати.
Останнє відкриття є особливо захопливим, зазначає Гермес, адже місце знахідки вівці — Аркаїм — було людським поселенням, пов’язаним із сінташтинською культурою, відомою створенням вражаючої бронзової зброї, верховою їздою та поширенням своїх генів у Центральну Азію. У представників цієї культури також виявляли сліди штаму чуми пізнього неоліту — бронзової доби.
У часи, коли жила ця інфікована вівця, сінташтинці лише починали розширювати свої стада, адже вміння їздити верхи дозволяло їм швидко охоплювати більші території, потенційно збільшуючи контакт із дикими видами — носіями чуми.
«Втім, використовуючи лише один геном, неможливо відтворити повне розуміння екології лінії LNBA серед різноманітних культур і географічних регіонів, уражених цією доісторичною чумою, і наші результати свідчать, що її природний резервуар досі залишається невідомим», — підсумовують автори.
Дослідження опубліковане в журналі Cell.