Велика біла акула, один із найпотужніших хижаків океану, знову поставила вчених у глухий кут. Її генетичний код, який дослідники почали розшифровувати понад два десятиліття тому, замість відповідей породжує дедалі більше загадок. Нове дослідження, опубліковане у 2024 році, докорінно змінює уявлення про еволюцію цього виду: всупереч поширеній думці, він не є єдиним глобальним видом. З’ясувалося, що сучасна популяція великих білих акул складається з трьох відокремлених груп, які походять від спільного предка, що жив приблизно 10 тисяч років тому — ще до завершення останнього льодовикового періоду.
Сьогодні ці групи розділені географічно: одна мешкає у північній частині Тихого океану, інша — у південній частині Тихого океану та Індійському океані, а третя — у північній частині Атлантики та Середземному морі. Однак жодні еволюційні моделі, якими б їх не випробовували, не змогли пояснити, як саме сформувався такий поділ.
Особливу плутанину вносить мітохондріальна ДНК (мтДНК), яка передається по материнській лінії та зазвичай використовується для визначення меж популяцій і міграційних шляхів. У всіх трьох групах ядерна ДНК майже ідентична, а от мітохондріальна виявилася несподівано різною. Попередні гіпотези, зокрема припущення про «жіночу філопатрію» — повернення самок до місця свого народження для розмноження, — мали сенс, але не підтвердилися навіть за аналізу одного з найбільших у світі наборів даних щодо білих акул.
Команда під керівництвом Ґевіна Нейлора з Флоридського музею природознавства секвенувала гени 150 акул з усього світу, але не виявила ознак того, що самки віддають перевагу спарюванню лише у певних регіонах. Відсутність навіть слабкого сигналу в ядерній ДНК спростувала цю ідею. Не витримали перевірки й інші пояснення: ані зміна статевого співвідношення в популяціях, ані випадкові генетичні зсуви (дрейф генів) не дали змоги відтворити реальну картину.
Єдина інша можливість — природний добір, який нібито міг сформувати відмінності в мтДНК між групами, — також видається малоймовірною. З огляду на те що загальна чисельність великих білих акул у світі становить лише близько 20 тисяч особин, для закріплення таких змін потрібен був би надзвичайно сильний і смертельний селективний тиск, якого, на думку дослідників, у природі просто не було.
Результати дослідження свідчать, що в еволюції цього виду діє невідомий механізм, який досі не вдається пояснити жодними наявними моделями. Вчені наголошують, що подібний підхід до аналізу варто застосувати й до інших видів акул, для яких жіноча філопатрія раніше вважалася доведеним фактом. Велика біла акула вкотре довела: навіть найсучасніші методи генетики поки що безсилі перед усіма таємницями природи. Дослідження було опубліковано в PNAS.