Війни супроводжують людство протягом тисячоліть, тому може здатися, що вони є невід’ємною частиною нашої історії. Проте історики зазначають: відповідь на питання, чи існували часи без воєн, залежить насамперед від того, що саме вважати війною.

Якщо говорити про війни як про організовані конфлікти між державами, то такі періоди справді існували. За словами історика зі Стенфордського університету Ієна Морріса, майже 99% історії людства пройшло без держав у сучасному розумінні, а отже, і без класичних міждержавних воєн.

Втім, це не означає, що люди жили мирно. Насильство, сутички та вбивства супроводжували людські спільноти ще з доісторичних часів. Саме тому дослідники наголошують: варто розрізняти окремі акти насильства та організовану війну.

Археологічні знахідки свідчать, що серед ранніх мисливців-збирачів масштабні війни були рідкістю або взагалі були відсутні. Дослідження людських скелетів показують, що до приблизно 8000 року до нашої ери масових поховань із характерними бойовими пораненнями майже не виявляють. Лише після переходу до землеробства, появи постійних поселень і перших держав такі свідчення починають траплятися значно частіше.

Водночас окремі випадки міжплемінного насильства існували ще десятки тисяч років тому. Наприклад, у Кенії археологи знайшли останки людей віком близько 10 тисяч років із ознаками насильницької смерті. Подібні знахідки були зроблені й у Судані, де виявили поховання віком приблизно 13 тисяч років зі слідами смертельних поранень.

Однак більшість істориків не називає ці події війнами. Причина проста: тодішні людські групи були надто малими, не мали урядів чи організованих армій, а кількість учасників конфліктів не відповідала сучасному визначенню війни.

Із появою великих держав ситуація кардинально змінилася. Давні царства, імперії та королівства регулярно вступали у збройні конфлікти. Війна стала звичним способом боротьби за території, ресурси та політичний вплив.

Попри це, історія знає чимало тривалих періодів миру між великими державами. Одним із найдавніших прикладів стали відносини між Стародавнім Єгиптом і Хеттською імперією приблизно між 1400 та 1200 роками до нашої ери. Після виснажливих конфліктів правителі обох держав уклали мирні договори та визнали один одного рівними партнерами.

Ще один відомий приклад — мир між Римською імперією та Персією у IV–V століттях нашої ери. Протягом більш ніж століття дві наддержави майже не воювали, частково через зовнішні загрози та взаємне усвідомлення високої ціни нових конфліктів.

Схожа ситуація склалася в Китаї за часів династії Сун. Імперія підтримувала мир із сусідніми кочовими державами, регулярно виплачуючи їм значні кошти. Хоча це виглядало як поступка, економічно такий підхід виявився набагато вигіднішим за тривалі війни.

Історики також звертають увагу на тривалий мир між Китаєм, Кореєю та Японією у XVII–XIX століттях. Поки європейські держави постійно боролися за території та колонії, країни Східної Азії жили значно спокійніше.

У Північній Америці одним із найяскравіших прикладів стала конфедерація ірокезів, яка понад три століття підтримувала мир між кількома племенами, що раніше постійно ворогували між собою.

Не менш показовою є ситуація в Південній Америці, де після 1935 року не відбулося жодної великої міждержавної війни. Саме цей період історики часто називають «Південноамериканським довгим миром».

Науковці підсумовують: хоча насильство супроводжувало людство майже завжди, війна у сучасному розумінні не є неминучим станом цивілізації. Історія неодноразово демонструвала, що держави можуть десятиліттями або навіть століттями підтримувати мир, якщо знаходять вигідний баланс інтересів, взаємну повагу чи спільні зовнішні виклики. Саме тому війна може бути звичним явищем в історії, але аж ніяк не є її єдино можливим сценарієм.

Дослідження, проведене в гірському масиві Тітон у штаті Вайомінг (США), свідчить, що кам’яні льодовики майже не змінилися за останні роки, тоді як традиційні льодовики та снігові поля втрачали лід рекордними темпами.

Чим кам’яні льодовики відрізняються від звичайних

Кам’яний льодовик — це не просто купа каміння. Під товстим шаром уламків гірських порід приховані великі масиви льоду. Саме цей кам’яний «панцир» захищає лід від сонячного випромінювання та значно уповільнює його танення.

Крім того, між великими каменями циркулює холодне повітря, а тала вода повторно замерзає всередині конструкції, підтримуючи низьку температуру льодовика навіть у теплі роки.

Звичайні льодовики тануть у сім разів швидше

Науковці проаналізували зміни рельєфу за майже 60 років, використовуючи аерофотознімки та сучасне лазерне сканування місцевості.

Результати виявилися показовими:

• звичайні гірські льодовики втрачали близько 85 сантиметрів товщини на рік;
• снігові поля зменшувалися приблизно на 58 сантиметрів щороку;
• кам’яні льодовики втрачали лише близько 5 сантиметрів на рік.

Особливо тривожним стало те, що після 2014 року швидкість танення звичайних льодовиків збільшилася майже у сім разів порівняно з попередніми десятиліттями.

Холодна вода, яка рятує екосистеми

Льодовики виконують не лише роль природних запасів води. Вони підтримують низьку температуру гірських річок, що є критично важливим для багатьох видів риб, земноводних та інших мешканців високогірних екосистем.

Спостереження показали, що струмки, які живляться переважно талими водами зі снігових полів, за останнє десятиліття стали теплішими більш ніж на 3 °C.

Натомість річки, які отримують воду від кам’яних льодовиків, нагрілися лише приблизно на 0,5–1°C, що дозволяє їм зберігати сприятливі умови для життя багатьох організмів.

Вони теж не вічні

Попри високу стійкість, кам’яні льодовики також поступово змінюються. Через підвищення температур вони починають швидше рухатися схилами, а деякі вже втратили значну частину внутрішнього льоду.

Дослідники наголошують, що ці природні утворення лише відтерміновують наслідки глобального потепління, але не можуть повністю їх зупинити.

Важливий резерв на майбутнє

За прогнозами кліматологів, до кінця століття температура в регіоні Тітон може зрости більш ніж на 3°C, а обсяг снігового покриву скоротиться майже на 40%. Невеликі класичні льодовики можуть повністю зникнути вже протягом найближчих кількох десятиліть.

У таких умовах саме кам’яні льодовики можуть стати останнім стабільним джерелом холодної води для високогірних річок. Вони допоможуть довше підтримувати природний баланс екосистем, поки традиційні льодовики продовжуватимуть відступати під впливом глобального потепління.

Однак нове дослідження, проведене командою з Національного музею природної історії Смітсонівського інституту, суттєво змінює цю картину.

Полювання під сумнівом

Дослідники проаналізували понад 3100 фрагментів кісток стегодонів та майже 7000 решток гризунів, знайдених у печері Лянг-Буа — ключовій археологічній локації, де було виявлено Homo floresiensis. Також вони провели експеримент у зоопарку Атланти, дозволивши комодському варану харчуватися тушею кози, щоб порівняти сліди його зубів із пошкодженнями на викопних кістках.

Результати виявилися показовими: сліди комодських варанів переважно зосереджувалися на м’ясистих частинах кісток, тоді як сліди, які раніше приписували Homo floresiensis, траплялися здебільшого на менш поживних ділянках — ребрах, фалангах і уламках черепа.

Це свідчить про те, що гомініни, ймовірно, не полювали активно, а радше добирали залишки туш після того, як до них уже мали доступ великі хижаки, зокрема комодські варани.

Дослідники також не знайшли жодних переконливих доказів використання списів або іншої зброї, яка б вказувала на регулярне полювання.

Вогонь, якого майже не було

Ще одним ключовим аргументом на користь «просунутого» образу Homo floresiensis вважалося використання вогню. Але й тут нові дані не підтверджують попередні інтерпретації.

Серед тисяч кісток стегодонів лише один фрагмент має ознаки обгоряння — і навіть він, за словами дослідників, ймовірно, постраждав від значно пізнішої людської активності. Серед понад 4200 кісток гризунів із шарів, пов’язаних із Homo floresiensis, не виявлено жодних слідів впливу вогню.

Для порівняння: у шарах, де вже присутній Homo sapiens, близько 20% кісток мають сліди обпалення.

Образ «мисливця» під переглядом

У сукупності ці дані малюють зовсім іншу картину життя цього виду. Замість активного мисливця на великих тварин і користувача вогню, Homo floresiensis міг бути радше опортуністичним падальником, який виживав за рахунок залишків здобичі інших хижаків.

Крім того, анатомічні особливості цього виду — будова кінцівок, пропорції тіла та обмежені можливості бігу й кидання — роблять регулярне полювання на велику здобич малоймовірним.

Дослідники також зазначають, що відсутність вогню ставить під сумнів ідеї про складні харчові адаптації, які зазвичай пов’язані з приготуванням їжі.

Що це означає для науки

Автори роботи підкреслюють: ранні інтерпретації поведінки Homo floresiensis значною мірою базувалися на припущеннях, а не на прямих доказах. З часом ці припущення послаблюються під тиском нових даних.

Опубліковане в журналі Science Advances дослідження змушує переглянути уявлення про когнітивні здібності та спосіб життя цього виду, який, імовірно, був значно менш «технологічно розвиненим», ніж вважалося раніше.

І хоча Homo floresiensis і далі залишається одним із найзагадковіших гомінінів, його образ поступово стає більш приземленим — і, можливо, ближчим до реальної історії виживання в ізольованому острівному середовищі.

Тривалий час біологів дивувало, як тварина розміром із футбольний м’яч здатна виживати в настільки “порожньому” середовищі. Відповідь на цю загадку знайшла команда Інституту океанології Китайської академії наук, а результати дослідження опубліковані в журналі Cell.

Два механізми виживання: запас і економія

Дослідники виявили, що успіх цих істот базується на двох ключових стратегіях: надзвичайно великому “резервуарі” для їжі та мінімальних витратах енергії.

Шлунок глибоководних ізопод може займати до двох третин тіла. Коли тварина знаходить їжу, вона поглинає її у великих кількостях, фактично “накопичуючи” запаси на майбутнє. Усередині цей вміст перетворюється на густу, майже ґрунтоподібну масу, з якої поступово вивільняється енергія.

Паралельно організм різко знижує базовий метаболізм. Це означає, що тіло переходить у режим максимальної економії енергії — усе працює повільніше, але стабільно.

Бактерії, гени і “енергетичний режим виживання”

Вчені також виявили незвичний склад мікроорганізмів у шлунку ізопод. Там домінують бактерії, пов’язані з накопиченням жирів, що допомагає тваринам ефективно зберігати енергетичні ресурси після рідкісних “великих прийомів їжі”.

Ще більш несподіваним відкриттям став ген ND1, який, імовірно, був запозичений у симбіотичних бактерій у далекому еволюційному минулому. Цей ген інтегрувався в геном ізопод і тепер активно контролює їхній енергетичний обмін.

Через механізми епігенетичної регуляції, зокрема модифікації гістонів, організм може точно вмикати або вимикати активність цього гена. У результаті тварина отримує унікальний контроль над тим, скільки енергії витрачати в конкретних умовах.

Експерименти підтвердили роль гена

Щоб перевірити функцію ND1, вчені перенесли його в інші організми — рибок даніо, нематод і клітини людини. При звичайних температурах він прискорював метаболізм, але в умовах холоду, характерних для глибокого океану, навпаки — знижував енергоспоживання і підвищував витривалість до голоду.

У риб це навіть збільшувало стійкість до голодування на 37%, що підтверджує ключову роль гена в адаптації до екстремальних умов.

Баланс між розміром і економією

Отримані результати показують, як глибоководні ізоподи розв’язали фундаментальну еволюційну задачу: як поєднати великий розмір тіла з виживанням у середовищі з дефіцитом їжі.

Їхня стратегія поєднує три елементи — величезний “резервуар” для їжі, наднизький метаболізм і генетичні механізми тонкого енергетичного контролю. Це дозволяє їм буквально “вимикати” витрати енергії і чекати наступної рідкісної можливості для харчування.

Як зазначають автори дослідження, ця система може стати ключем до розуміння того, як життя адаптується до найекстремальніших умов на планеті — і, можливо, навіть поза її межами.

Штучний інтелект стрімко змінює не лише роботу чи повсякденне життя, а й те, як люди переживають втрату близьких. Сучасні технології вже здатні відтворювати голос, стиль спілкування та навіть особистість померлої людини, створюючи чат-ботів, із якими можна вести діалог. Нове дослідження показало, що такі «цифрові співрозмовники» справді можуть приносити розраду, однак водночас приховують серйозні психологічні ризики.

Як працюють «AI-привиди»

Дослідники з Університету Колорадо в Боулдері запросили до експерименту 16 добровольців віком від 22 до 50 років, які втратили близького родича або друга.

Для кожного учасника було створено дві версії штучного інтелекту на основі фотографій, повідомлень, записів голосу та інших спогадів про померлого. Перша модель розповідала про людину від третьої особи, наче сторонній оповідач. Друга ж відповідала від першої особи, імітуючи самого померлого.

Саме цей другий варіант виявився для більшості учасників значно емоційнішим.

Емоції виявилися важливішими за точність

Цікаво, що учасники майже не звертали уваги на окремі фактичні неточності. Якщо чат-бот помилявся в деталях або вигадував незначні події, це рідко псувало враження.

Натомість найменша невідповідність у стилі мовлення могла миттєво зруйнувати відчуття реальності. Наприклад, один із добровольців припинив спілкування після того, як цифрова копія його вітчима використала звертання, якого той ніколи не вживав за життя. Дослідники дійшли висновку, що для таких систем набагато важливіша емоційна достовірність, ніж абсолютна історична точність.

Деякі розмови стали дуже особистими

Для багатьох учасників експеримент виявився несподівано сильним емоційним досвідом. Одна жінка розповіла, що після спілкування зі штучною копією своєї бабусі їй здалося, ніби вона знову відчула її присутність. Інша пригадала дитячу обіцянку бабусі «повернутися після смерті» і сприйняла цей діалог як символічне виконання тієї обіцянки.

Навіть коли чат-бот був налаштований говорити про померлого, а не від його імені, багато учасників інтуїтивно зверталися до нього безпосередньо, ніби перед ними справді знаходилася близька людина.

Чи можуть такі технології нашкодити

Попри позитивні враження, практично всі добровольці висловили занепокоєння. Більшість визнала, що така форма спілкування може настільки заспокоювати, що людина почне повертатися до неї дедалі частіше, відкладаючи природне переживання втрати.

Особливо це може стосуватися людей, які важко переживають смерть рідних або не можуть змиритися з нею. У таких випадках цифровий співрозмовник ризикує перетворитися на емоційну залежність.

Майбутнє цифрової пам’яті

Автори дослідження наголошують, що технології створення так званих «AI-привидів» ще перебувають на ранньому етапі розвитку, але інтерес до них швидко зростає. Уже сьогодні з’являються сервіси, які пропонують створити цифрову копію людини на основі її листування, фотографій, відео та голосових записів.

На думку науковців, такі системи можуть допомогти окремим людям знайти душевний спокій або завершити важливі незакінчені розмови. Водночас їх потрібно впроваджувати дуже обережно, враховуючи психологічний стан користувачів та можливі наслідки.

Дослідники підсумовують: штучний інтелект не здатний повернути людину до життя, але може створити переконливу ілюзію спілкування. Для когось це стане підтримкою на шляху до прийняття втрати, а для когось — ризиком застрягти у минулому. Саме тому подальший розвиток таких технологій потребує не лише технічних інновацій, а й уважного ставлення до етичних і психологічних аспектів. Дослідження опубліковано в журналі Proceedings of the 2026 Designing Interactive Systems Conference.