У громадському транспорті – усе більше і більше пасажирів, занурених у смартфон або планшет. Чи означає це, що вони повністю відключені від того, що відбувається навколо? І що роблять ті, у кого в руках телефонів немає? У BBC Future дослідили це питання.
У наші дні в будь-якому автобусі або вагоні метро повно людей, які дивляться на шматок металу і скла в руках. Сучасні комунікаційні технології відвоювали собі серйозну нішу серед користувачів громадського транспорту.
Але водночас десь в глибині душі ми підозрюємо, що наша залежність від смартфонів не так вже нешкідлива. Тому ми бачимо, як зі швидкістю пожежі поширюються по мережі відео, які пропагують офлайновий спосіб життя, наприклад, англомовний ролик під назвою «Підніми голову» – Look Up. І тому настільки популярною виявилася у «Твіттері» фотографія людини без телефона серед телефонізованих побратимів (#guywithoutaphone). Дійсно, у сучасному світі мало хто не виймає телефон, заходячи у вагон або сідаючи в автобус.
У 2009 році позаштатний автор BBC News Magazine (теперішній заступник редактора BBC Future) Стівен Даулінг опитував пасажирів електрички в Лондоні, не занурених у читання газети або планшетного пристрою: він намагався з’ясувати, чим вони зайняті. Відповіді виявилися різноманітними: хтось практикував дихальну йогу, хтось думав про сестру в лікарні.
Чи змінилося щось зараз, більше п’яти років потому? Залишилися ще люди, які не користуються мобільними пристроями в транспорті? І якщо так, то про що вони думають?
Похмурим ранком у вівторок пасажири лінії Метрополітен лондонського метро їдуть на роботу. Година пік уже минула. Маршрут починається над землею, на станції Уемблі парк. Навколо простягаються міські пейзажі, але більшість людей у вагоні, звичайно, на них не дивиться – люди дивляться в телефони.
Чоловік став знаменитим у твіттері через те, що не дивився в телефон, як всі інші
Цього, однак, не робить 38-річний Рауль Гирі. Він сидить у самоті, дивлячись у вікно на навколишнє місто. «Я спеціаліст з комп’ютерних технологій, – пояснює він. – Я по дев’ять годин на день проводжу перед монітором. Мені цього вистачає!» Час від часу Гирі швидко перевіряє пошту на своєму BlackBerry, але в іншому він воліє просто відпочивати по дорозі на роботу.
Схожа точка зору й у 66-річного Майка Діермена. «Я чекаю дзвінків», – говорить він, поплескуючи по кишені піджака. Остання ділянка лінії метрополітену проходить під землею, але в цілому її маршрут нерідко пролягає під відкритим небом, що дозволяє на якийсь час зловити сигнал. «Зв’язок постійно пропадає, це неприємно», – зауважує Діермен, який працює у сфері телекомунікацій. Незважаючи на те, що він воліє бути на зв’язку, витріщатися в телефон або планшет у нього немає бажання. Не розуміє він і тих, хто сидить в навушниках. «Мене приводять у зневіру люди з затичками у вухах. Вони не читають книжок, не стежать за подіями, вони просто слухають свою музику та й все», – бурчить Діермен.
Від станції Бейкер-стріт у лінії метрополітену потяги ходять аж від 1863 року. 54-річний Джонатан Хем їздить тут практично щодня, і по дорозі любить подумати про своє. «Іноді я вмикаю музику. Але взагалі-то в метро я волію думати або просто спостерігати за оточуючими», – розповідає Хем. Він за фахом біолог і іноді в метро читає наукові статті. «Але сьогодні вранці мій мозок щось не формі», – визнає він.
Люди, за якими він спостерігає, як правило, ведуть себе інакше: для них поїзд – відмінний привід сидіти в телефоні. «Зі сторони вони здаються повністю зануреними у свої телефони і планшети, – зауважує Хем. – Мені від цього стає трохи не по собі. Я досить старомодний, і особливих компромісів у цьому плані не допускаю. У мене навіть немає домашньої електронної пошти. Комп’ютер у мене вдома є, але він не підключений до інтернету – інтернет у мене є на роботі. Якщо мені потрібно отримати електронний лист, то, звичайно, я можу зробити це з телефона, але я налаштував його так, що для цього потрібно постаратися».
Атмосфера абстрагованості
Апологети позамережевого способу життя, які вважають, що смартфони надто сильно відволікають, останнім часом знаходять усе більше прихильників. Серед них – Те Монтгомері Фейт, письменник і професор англійської мови в коледжі Дю Паж у Чикаго.
«Я бачу, як у моїх студентів падає здатність до читання і концентрації, і мені здається, що цей процес йде паралельно з розвитком технологій, – говорить він. – Мене дратує те, що ми не можемо спілкуватися безпосередньо. Якщо весь час дивитися вниз, то не бачиш світу навколо, тому що ти відволікся на щось інше».
Фейт нарікає на нашу нав’язливу культуру абстрагованості. Нещодавно, правда, він здався і купив свій перший смартфон – щоб спілкуватися по відеозв’язку зі своєю дочкою, яка навчається в Мадриді.
Є думка, підкріплена безліччю доказів: якщо живеш цим моментом, то життя стає кращим. Але багато пасажирів метро запевняють, що смартфони якраз таки допомагають досягти цієї мети.
«Мені потрібно чимось себе зайняти, а подивитися на телефоні відео або послухати музику – заняття розслаблююче», – каже 29-річна Кеті Уокер. Вона тільки що вимкнула свій планшет, саме встигнувши додивитися якусь передачу. Ще одна попутниця пояснює, що теж зараз користувалася телефоном, але от халепа: у неї якраз закінчилися життя в грі Candy Crush, і вона вирішила перепочити.
Час від часу електронні пристрої змушують нас відкласти їх убік і поглянути на навколишній світ. Поїзд наближається до передостанньої зупинки, Ліверпуль-стріт, і 24-річна Шинед Денніг, сміючись, пояснює, чому вона сидить із порожніми руками: «Мій телефон «помер»! Ось тепер думаю, де б взяти зарядник. Треба їхати додому, взяти зарядник, зарядити телефон, а потім повертатися назад. Мені потрібно зустрітися з подругою, і ми б зустрілися, якби мені не треба було б їхати за зарядним пристроєм».
Несподівано опинившись без електронного компаньйона, Денніг отримала можливість озирнутися навколо. «Просто сидіти – теж добре, – зауважує вона. – Я було думала дістати книжку і почитати, але щось втомилася. Хочеться спокійно посидіти. І нічого не робити!». Повний вагон занурених у телефони пасажирів її зовсім не помічає. У якомусь сенсі це ідеальна обстановка для тих, хто хоче побути на самоті.
Дженні Девіс – ад’юнкт-професор соціології в Університеті Джеймса Медісона в американському штаті Віргінія. З її точки зору, поділ людей на тих, хто користується електронікою в громадському транспорті, і тих, хто її уникає, – абсолютно штучний.
«У міському середовищі нас оточує настільки багато різних стимулів, що в громадських місцях ми прагнемо ізолюватися і відчути себе на самоті, – пояснює вона. – Ми завжди на щось відволікаємося – будь то наші думки, газета, та взагалі що завгодно. Ми завжди самотні в міській юрбі».
Цей коментар добре ілюструється популярною в інтернеті фотографією вагона поїзда, зробленого приблизно в 1940-50-х роках минулого століття. Усі пасажири у вагоні сидять та читають газети. «Технології роблять нас антисоціальними», — говорить іронічний підпис.
Технології не завжди винні в тому, що ми ізолюємося один від одного
«Цим моментом ми практично ніколи не живемо, – каже Девіс. – Беручи участь у спілкуванні сьогодні, ми все одно і звертаємося до нашого минулого досвіду, і думаємо про майбутнє».
Так що, можливо, жодних далекосяжних висновків з цієї історії не варто робити. Усі пасажири лінії метрополітену, з якими ми поспілкувалися, мали просте і практичне пояснення своєї поведінки. Одна з них, 23-річна Ніну Аргхард, тримає телефон у руці, хоча зараз ним не користується, і його екран не світиться. «Я просто хотіла подивитися навколо, – безтурботно каже вона. – Не можна цілодобово витріщатися в екран: це часом набридає».
